Але йому, очевидно, далі продовжували щось доводити.
— Та я звідки знаю?! — нарешті не витримав він. — Це ваші проблеми! У вас є черговий лікар — нехай вирішує, кому йти дивитися. Я тут до чого?
І він роздратовано поклав трубку.
— Що там, доктор? — Наталка із флаконом розчину в руці зацікавлено зазирнула до ординаторської. — Чого ви так кричите?
— Ні, вони часом як видадуть — так видадуть… — не міг заспокоїтися Щур. — От зараз кину все й піду у морг, бо він, бачте, там ожив і тепер ходить — санітарок лякає…
— Хто? — не зрозуміла Наталя.
— Циган той, якого привезли після ножового.
— А… що, такого зовсім не може бути? — несміливо запитала анестезистка.
— Наталю, — змучено попросив лікар, — хоч ти мене не грузи, добре?
Зітхнувши, вона зникла за дверима.
Капітан Панчишин сидів у «діжурці», дописуючи щось на аркуші паперу.
— Іване! — покликав він. — Ваню!
Увійшов сержант. Цієї миті задзвонив телефон, і Панчишин зняв трубку, роблячи знак рукою, щоб підлеглий зачекав.
— Капітан Панчишин, черговий…
Він довго слухав, а потім запитав:
— А від нас ви чого хочете? Є сліди злому?… Ну, труп ми вже оглядали. Зранку приїде судмедексперт розтин робити… Послухайте, якщо комусь щось здалося — це ще не привід викликати черговий наряд… Ну, то підіть і подивіться!
Схоже, у Панчишина також збирався терпець урватися.
— Боїтеся? Так зараз півкраїни боїться. Міліція не має змоги охороняти всіх, кому страшно… А якщо він ожив, то це вже ваша компетенція. У вас є лікарі — розбирайтеся. Ми на таке не їздимо.
Трубка лягла на апарат.
— О, дають! — продовжував дивуватися капітан. — Комусь привид у морзі примарився — виїжджай і дивися. Циган ожив… Бо вони, бачте, самі бояться.
— Васю! — загорлав сержант у коридор і пояснив: — Це він у нас по привидах спец. Раз на весіллі так накидався, що НЛО над шалашем побачив. Вдерся і всіх почав витягати — мало забаву не зіпсував.
До дверей моргу прямувала компанія у складі двох фельдшерок, Сивоконя та обох шоферів «швидкої». На всіх був лише один ліхтар. Один із водіїв про всяк випадок тримав у руці залізяку.
— Ну, давай, відчиняй, — закомандував Сивокінь.
Скрип іржавих завіс виявився настільки пронизливим, що жінки злякано притислися одна до одної.
— О Боже… — промовила санітарка, — як не було трупа, то і двері так наче не скрипіли…
Слабкий промінь від кишенькового ліхтаря вихопив облуплені стіни. У коридорі нікого. Шофер, який увійшов першим, клацнув вимикачем на стіні. Під стелею загорілася слабенька лампочка-сороківка. Люди, озираючись, попрямували досередини. Скрипіння дверей, за якими мав лежати труп, виявилося ще більш страхітливим.
— О Господи… — пробурмотіла Петрівна.
Він лежав на столі у такому положенні, як поклали, — зі складеними на грудях руками та відкинутою набік головою. Усі наблизилися.
— На місці, — сказала Петрівна.
Сивокінь торкнувся до руки померлого.
— Га-а!!! — пожартував шофер.
— Йой!!! Пр-ридурку! — Петрівна вмастила його по спині.
— Холодний…
— От і добре, — промовила інша фельдшерка. — Ходімо звідси.
Водії пройшлися коридором, заглядаючи в інші двері.
— Стій! — несподівано застигла Петрівна. — Чули?
— Що — чули? — не зрозумів Сивокінь.
— Щойно ніби…
— Що — ніби? — загорлав один із шоферів. — Понадивляєтеся всякої херні, а потім спати не даєте. Пішли звідси! Нікого немає тут! Із бабами вічно якась дурня…
— Та Катерина клянеться, що бачила! — обурилася Петрівна. — Ну, Василь Федорович!
Той лише знизав плечима.
— Ідемо! — шофер, що тримав монтування, попрямував до виходу. — Хто хоче — шукайте далі самі. Он — зараз із вікон терапії також бачать, ніби хтось по моргу лазить…
Вони вийшли у темряву, і раптом…
— Є! — заволала Петрівна так, що всі мимоволі здригнулися — навіть той, хто тримав імпровізовану зброю. — Є! Він був тут! Був!
— Хто був? — не зрозумів Сивокінь.
— Не знаю… Але був! Я замок на два оберти перекрутила, коли міліція поїхала. А зараз — лише на один зачинений.
— Тьху! — сплюнув один із шоферів.
— Ти могла забути, — засумнівався Сивокінь.
— Забути могла, а перекрутити лише на раз — ні. Я завжди замки на обидва оберти зачиняю. В мене така звичка.
— Усе, — сказав шофер, — ідемо.
— Ідемо, Петрівно, — підштовхнув її Сивокінь, — там договоримо.
— Ну, я вам кажу! — не могла заспокоїтися фельдшерка, — чесне слово! Я завжди…