— О Боже... — промовила санітарка, — як не було трупа, то і двері так наче не скрипіли...
Слабкий промінь від кишенькового ліхтаря вихопив облуплені стіни. У коридорі нікого. Шофер, який увійшов першим, клацнув вимикачем на стіні. Під стелею загорілася слабенька лампочка-сороківка. Люди, озираючись, попрямували досередини. Скрипіння дверей, за якими мав лежати труп, виявилося ще більш страхітливим.
— О Господи... — пробурмотіла Петрівна.
Він лежав на столі у такому положенні, як поклали, — зі складеними на грудях руками та відкинутою набік головою. Усі наблизилися.
— На місці, — сказала Петрівна.
Сивокінь торкнувся до руки померлого.
— Га-а!!! — пожартував шофер.
— Йой!!! Пр-ридурку! — Петрівна вмастила його по спині.
— Холодний...
— От і добре, — промовила інша фельдшерка. — Ходімо звідси.
Водії пройшлися коридором, заглядаючи в інші двері.
— Стій! — несподівано застигла Петрівна. — Чули?
— Що — чули? — не зрозумів Сивокінь.
— Щойно ніби...
— Що — ніби? — загорлав один із шоферів. — Понадивляєтеся всякої херні, а потім спати не даєте. Пішли звідси! Нікого немає тут! Із бабами вічно якась дурня...
— Та Катерина клянеться, що бачила! — обурилася Петрівна. — Ну, Василь Федорович!
Той лише знизав плечима.
— Ідемо! — шофер, що тримав монтування, попрямував до виходу. — Хто хоче — шукайте далі самі. Он — зараз із вікон терапії також бачать, ніби хтось по моргу лазить...
Вони вийшли у темряву, і раптом...
— Є! — заволала Петрівна так, що всі мимоволі здригнулися — навіть той, хто тримав імпровізовану зброю. — Є! Він був тут! Був!
— Хто був? — не зрозумів Сивокінь.
— Не знаю... Але був! Я замок на два оберти перекрутила, коли міліція поїхала. А зараз — лише на один зачинений.
— Тьху! — сплюнув один із шоферів.
— Ти могла забути, — засумнівався Сивокінь.
— Забути могла, а перекрутити лише на раз — ні. Я завжди замки на обидва оберти зачиняю. В мене така звичка.
— Усе, — сказав шофер, — ідемо.
— Ідемо, Петрівно, — підштовхнув її Сивокінь, — там договоримо.
— Ну, я вам кажу! — не могла заспокоїтися фельдшерка, — чесне слово! Я завжди...
В ординаторській кінчалася п'ятихвилинка. Медсестри вийшли, зачинивши за собою двері. Зарухалися й лікарі.
— Колеги, я вас прошу не поспішати, ми ще не закінчили, — Малевич дістав із папки якийсь аркуш. — Тут таке... Як би сказати... Словом, наше керівництво, очевидно, вважає, що нам не достатньо весело живеться, тому в нього виникають нові ідеї. Одним словом, зараз, ви знаєте, є таке нове віяння на рахунок самооплатності. Чули, напевно...
— Струя нова, — підказав Медвідь.
— Ну, якщо по-вашому, молодіжному, то можна й так сказати, — погодився Малевич. — Одним словом, сьогодні на п'ятихвилинці в головного ставилися вимоги до всіх служб (і до нас у тому числі) відносно конкретних дій. Ось так. Конкретних! При вході до поліклініки висітиме перелік послуг, які ми надаватимемо платно, щоб наповнити касу лікарні.
— А що ви маєте на увазі? — поцікавився Голоюх. — Ну, хоча би приблизно?
— Ось це я й хочу, щоб ви запропонували, — сказав завідуючий. — Напружте ваші молоді мізки. Зрозуміло, грижі та апендицити ми до такого списку вносити не можемо, адже це ми й так повинні робити, а згідно з Конституцією наші громадяни мають право на безкоштовне лікування. Ось і думайте!
— Це повинно бути щось таке, — підвів резюме Олег, — що ми робити начебто й не повинні, але могли б.
— Гарно сказано! — похвалив Малевич.
— Так... це щось на манер пробивання вух для кульчиків? — припустив Медвідь.
— Ось-ось! — зрадів зав.
— Так це в нас і так робиться. Он — Голоюхова Валентина направо й наліво пробиває, цілий район забезпечує.
— Чому це Голоюхова? — обурився Тарас. — Я на прийомі взагалі офіційно не числюсь! Вона Савчукова — він там сидить.
— Ну, нехай Савчукова, — миролюбно погодився Ілля. — Чого ти до слів чіпляєшся? Вуха пробиває? Пробиває. Ось і запишемо. Пишіть, Прокоповичу!
— А пробивати ти будеш? — скривився Тарас. — Та вона тебе масою роздушить, як конкурента. І взагалі — це навіть не по— людськи, якщо хочете. Хай собі має ту нещасну пачку цукерок, шкода вам? А три гривні за пробите вухо лікарню з фінансової прірви й так не витягнуть.
— Гаразд, — перервав непотрібну полеміку зав, — ніхто нікого ображати не збирається. Нехай собі пробиває. А до списку внести можна — хай висить, щоб не довбли. Хто ще може щось запропонувати?
— Ну, взагалі-то в нас у Харкові... — несміливо почав Олег, — робили деякі косметичні операції. Так, по блату...