— Наприклад?
— Наприклад: ліквідація зморшок на лобі. Або іноді старіючі дами приходили животи підтягувати.
— О, а це як? — здивувався Медвідь.
— Та, загалом, елементарно. Видаляється шмат шкіри поперек, по складці, та так, щоб разом із ним побільше сала пішло. А потім те, що залишилося, натягується та зшивається косметичним швом. Ну, ще вуха в пацанів буває, стирчать. То ми й це робили.
— Підходить, — зрадів Малевич. — Подаємо до списку. Чекайте, а... Ви взагалі робитимете це? Раптом бажаючі з'являться?
— Та ради Бога... Чому ж ні?
І Малевич задоволено «застрочив» по аркуші паперу.
— А ви чули, — запитав Голоюх, звертаючись невідомо до кого, — кажуть, учора хтось вночі по моргу ходив. Зі свічкою! Уся «швидка» перелякалася. Вони навіть ходили дивитися. Гадали, що той померлий ожив.
— Це вже веселіше, — зауважив Беженар. — Якось нудно стало жити останнім часом.
— А ви знаєте, — несподівано згадав Ілля, — колись давно я туди зайшов випадково, а там завгосп наш — Бліщ. І притому, двері були зачиненими! І він там тихенько так... Ну, взагалі я не надто лякливий, а тоді в штани мало не наклав. Там якраз ще й труп лежав. Мав патанатом із області приїхати — розтин робити, то я й пішов подивитися, чи все у порядку. Уявіть — відчиняю, заходжу і чую, наче там хтось є. Жахи...
До ординаторської зазирнула секретарка головного.
— Миколо Прокоповичу! Вас. Казав — терміново.
Малевич піднявся.
— Іду! — і додав, звертаючись до усіх: — Думайте, колеги. Однаково із нас не злізуть. Ілля — складеш такий перелік. Я недовго. За півгодини «миємося», так що не розбігайтеся далеко, щоб я не шукав... О! — зав застряг у дверях, наче ще щось згадавши. — Тарасе Васильовичу!
— Знаю! — з удаваною радістю відповів Голоюх. — Іти на прийом! Дзвонив завполіклінікою, в Савчука сьогодні... Не знаю, менструація важка! А хворих назбиралося...
Медвідь пирхнув у кулак.
— Ти не будь такий розумний, — майже по складах сказав Малевич. — Моя би воля — я б вас із Іллею Петровичем узагалі нагрузив прийомом — хоча би по чверть ставки. Кладіть собі хворих, самі обстежуйте, самі оперуйте. І самі ж потім спостерігайте після операцій. Оце було би до пуття!
Зітхнувши, Тарас згріб папку і посунув у поліклініку.
Беженар, схиливши голову набік, щось старанно писав, коли увійшла Ліда. Вона була червона й задихалася — очевидно, дуже поспішала.
— О, ти від кого втікала? — здивувався він.
— Доброго дня, Валентине Івановичу! — сказала вона. — Зранку мала додому зателефонувати. Проспала. Тепер ще й на обхід спізнилася. Ви не будете сваритися?
— Звичайно, ні.
Беженар дістав із папки історії та посунув дівчині.
— А ось тобі ще й третя, якщо вже ти така добра. Хоча я тобі й так вже морозиво заборгував...
— Дивіться, бо можу й образитися... — насупилася Ліда. — Я що — вам за морозиво допомагаю?
— Ну, вибач! — Беженар підняв обидві руки догори, наче здаю чись.
— Тим паче, ви мене ним вже загодували, а я вас лише пряником одного разу...
— Проте який де був пряник! — вигукнув травматолог. — І як доречно! Та ще й пряник саморобний. А морозиво — сама піна з емульгаторами.
— А де всі? — запитала Ліда, застібаючи халат.
— На операції. Шеф холецистит оперує. Ти як вихідні провела? Додому, я зрозумів, не їздила?
— Нє-а. З подружкою спілкувалися. Гуляли, всякі дурості розповідали... — вона махнула рукою. — А як ви?
— На рибу їздив. У Верхній Потік.
— Ого! Це ж так далеко... І що зловили?
— Ближче немає де, — пояснив Беженар. — А зловив судака. На два кіло. Плюс різна дрібнота.
— І ви що, самі готуєте свої улови?
— Звичайно! Смажу — аж дим йде.
Обоє засміялися.
— Ну, це примітивно! — несподівано заявила Ліда.
— Запам'ятай: найкраща риба — смажена риба, — повчально промовив Беженар.
— Це тому, що ви не куштували нічого кращого, — заперечила вона. — Вам не доводилося часом їсти равіолі з судака з конфітюром?
— Як-як? — скривився він. — Це ж можна язика зламати!
— Язика можна зламати об вашу смажену. А це... — Ліда делікатно облизнулася. — Це щось із чимось. Описати неможливо. Можна лише скуштувати. Хочете — я вам зроблю?
Промовивши останню фразу, вона почервоніла. А тоді миттєво відірвала погляд від історії та зиркнула на свого шефа.
— Звичайно, хочу! — здивувався він. — А коли? Може, просто сьогодні? Ой, ні... — відразу ж виправився. — Я ж ургентний. Мінятися потрібно. Давай завтра. Ти можеш завтра?
— Звичайно, — відповіла дівчина.
— Тоді пиши список — що треба купити. А судак у холодильнику не зіпсується.