Зітхнувши, Тарас згріб папку і посунув у поліклініку.
Беженар, схиливши голову набік, щось старанно писав, коли увійшла Ліда. Вона була червона й задихалася — очевидно, дуже поспішала.
— О, ти від кого втікала? — здивувався він.
— Доброго дня, Валентине Івановичу! — сказала вона. — Зранку мала додому зателефонувати. Проспала. Тепер ще й на обхід спізнилася. Ви не будете сваритися?
— Звичайно, ні.
Беженар дістав із папки історії та посунув дівчині.
— А ось тобі ще й третя, якщо вже ти така добра. Хоча я тобі й так вже морозиво заборгував…
— Дивіться, бо можу й образитися… — насупилася Ліда. — Я що — вам за морозиво допомагаю?
— Ну, вибач! — Беженар підняв обидві руки догори, наче здаючись.
— Тим паче, ви мене ним вже загодували, а я вас лише пряником одного разу…
— Проте який це був пряник! — вигукнув травматолог. — І як доречно! Та ще й пряник саморобний. А морозиво — сама піна з емульгаторами.
— А де всі? — запитала Ліда, застібаючи халат.
— На операції. Шеф холецистит оперує. Ти як вихідні провела? Додому, я зрозумів, не їздила?
— Нє-а. З подружкою спілкувалися. Гуляли, всякі дурості розповідали… — вона махнула рукою. — А як ви?
— На рибу їздив. У Верхній Потік.
— Ого! Це ж так далеко… І що зловили?
— Ближче немає де, — пояснив Беженар. — А зловив судака. На два кіло. Плюс різна дрібнота.
— І ви що, самі готуєте свої улови?
— Звичайно! Смажу — аж дим йде.
Обоє засміялися.
— Ну, це примітивно! — несподівано заявила Ліда.
— Запамʼятай: найкраща риба — смажена риба, — повчально промовив Беженар.
— Це тому, що ви не куштували нічого кращого, — заперечила вона. — Вам не доводилося часом їсти равіолі з судака з конфітюром?
— Як-як? — скривився він. — Це ж можна язика зламати!
— Язика можна зламати об вашу смажену. А це… — Ліда делікатно облизнулася. — Це щось із чимось. Описати неможливо. Можна лише скуштувати. Хочете — я вам зроблю?
Промовивши останню фразу, вона почервоніла. А тоді миттєво відірвала погляд від історії та зиркнула на свого шефа.
— Звичайно, хочу! — здивувався він. — А коли? Може, просто сьогодні? Ой, ні… — відразу ж виправився. — Я ж ургентний. Мінятися потрібно. Давай завтра. Ти можеш завтра?
— Звичайно, — відповіла дівчина.
— Тоді пиши список — що треба купити. А судак у холодильнику не зіпсується.
І Беженар, витягши історії з-під Лідиної руки, поклав перед нею чистий аркуш паперу.
Зайшовши до кабінету хірурга, Голоюх розклав на столі історії і заходився писати. Хворому, що зазирнув було з коридору, він досить сухо сказав:
— Зачекайте, будь ласка. Медсестри ще немає.
Валентина пливла по коридору, мов корабель, — уся квітуча та задоволена. Її добротні сімдесят пʼять кіло рухалися спритно та безшумно. Та вигляд жінки докорінно змінився, щойно вона взялася за ручку дверей кабінету, який обсіли хворі. Медсестра увійшла, сильно накульгуючи на праву ногу. Погляд її, впираючись у порожнечу, випромінював страждання. Вона привіталася тихо та сумно:
— Доброго дня, доктор…
Не зморгнувши, Голоюх запитав:
— Приймати сьогодні будемо, чи як?
— Звичайно, доктор…
— Ну, то запрошуй.
Жінка сільського вигляду завела до кабінету хлопця років так шістнадцяти, що затуляв носа хусткою.
— А ось… — почала жінка, — повикидало йому чиряки на носі. Спочатку один, а потім ще три. А він душив. Я казала — не души, а він душив!
Для порядку селянка навіть замахнулася рукою, щоб зʼїздити йому по потилиці, а парубок у відповідь щось промимрив у хустку.
— Показуй! — підштовхнув хворого Голоюх.
Пацан відліпив хустку, і лікар побачив червоний ніс із гнояками. Довелося лише похитати головою.
— І скільки ж ти терпів?
— Чотири дні…
— Чого ж не вели?
— А… — втрутилася мамуся, — гадали, може, перейде…
Голоюх написав на папірці список потрібних медикаментів та віддав їй:
— Аптека поверхом вище. Купуйте і повертайтеся сюди. А ти ходи зі мною. Потрібно розкривати. Не бійся.
— Ой! — злякалася жінка, — а може, обійдеться? Може, так спробуємо?
— Так ви вже пробували, — відповів Тарас. — А в нас лікують, як належить по закону. Інакше не маємо права.
Зітхнувши, жінка вийшла, а пацана завели до перевʼязочної, де він, стогнучи, влігся на стіл.
— Давай обробляти, — сказав Тарас, завʼязуючи маску і згинаючись над хлопцем. — Слухай, а що в тебе з очима? Що це таке на віях? Щось жовте понасихало…