— І що?
— Немає, виїхав у район, оперує. Сьогодні його вже не вичислимо. Не знаю, що це означає. Винокур дійсно вискочив із безнадійної ситуації.
— Може, родичі якусь скаргу написали?
— Що ти верзеш? — скривився Малевич. — Яку скаргу? Вони нам мало руки не цілували, а ти — скаргу...
— Ну... бувають дволичні люди... — наполягав Ілля. — Ну чому тоді розбір? А що, як він помер? Ну, після виписки, несподівано! Вже вдома? Коли ви його бачили востаннє?
— Місяць тому на огляд приїжджав, — невпевнено відповів завідуючий.
— А ви подзвоніть на ФАП, — запропонував Ілля, — просто зараз.
Знизавши плечима, Малевич набрав номер сільського медпункту.
— Ало! Жовнівці? ФАП? Вітаю! Слухайте, дівчата, а як там поживає Винокур? Ігор, здається. Знаєте такого? ...Еге. Зрозуміло. ...Добре. Ну, дякую. Мені потрібно його викликати на огляд. Будьте такі ласкаві. Всього найкращого вам...
Завідуючий поклав слухавку.
— Живий-здоровий.
— Ну, тоді не знаю... — Медвідь замислився. — Із нічого такого не буває — це однозначно.
— За будь-яких обставин, — Малевич зневажливо жбурнув аркуші на стіл, — доведеться відписуватися за всіма формами. Бери з архіву всі три історії Винокура. По першій відпишуся сам. Дві наступних — твої. Це ж півдня мусимо викинути! Ось так буває, Іллюшо... До речі, слухай — побудь за мене ургентним сьогодні, га? Я щось погано почуваюся.
— Добре, Миколо Прокоповичу.
— Якщо не можеш, я Олегові скажу.
— Ні, все гаразд.
І Медвідь взявся за двері.
— Ілля Петрович, — зупинив його зав, — а ще нам сьогодні потрібно Васюту глянути. Усім разом. Вчора знову підкровило. Небезпечний він.
— Так, — погодився Ілля, — погана виразка. Якщо ще раз кро— ване — можемо втратити хворого.
— Сплюнь! — роззлостився Малевич. — Що за звичка каркати? Іди. За годину збираємося всі. Аналіз крові нехай ще раз зроблять.
Ліда сиділа в ординаторській за Беженаровим столом і писала, коли у двері постукали. Увійшла приємна жінка старшого віку, дещо накульгуючи на ліву ногу.
— Лідо Павлівно! — звернулася вона, — я вже йду додому, назовсім. Валентин Іванович казав, що відпускає. Ще зо два рази вдома сама перев'яжуся.
— Так, звичайно! — Ліда підвелася їй назустріч. — У вас вже перев'язки суто символічні. Впораєтеся самі.
— Лідо Павлівно, я вам дуже вдячна, — продовжувала жінка.
— Ну, що ви! — Ліда підійшла до неї. — Це Валентин Іванович вас на ноги поставив. Я лише допомагала — дрібниці...
— О, ні! — заперечила жінка. — Ви мені перев'язки щодня робили, причому з душею, я це помітила. Можливо, тому й результат добрий. Лідо Павлівно, це вам.
І вона поставила на стільчик пакет, який принесла з собою.
— Що ви! — Ліда моментально почервоніла. — Нічого не потрібно! Ні, до чого тут я?
Вона спробувала повернути пакет жінці, але цієї миті увійшов Беженар. Жінка трохи знітилася, а на Ліду взагалі було шкода дивитися. Миттєво оцінивши ситуацію, лікар сказав «вибачте» і спробував вийти.
— Доктор, — зупинила його хвора, — я вже йду, тому й хотіла подякувати ще Ліді Павлівні, вашій помічниці...
— Резонно, — погодився Беженар. — Без неї мені було би набагато важче.
— Ось і я так кажу! — зраділа хвора, прямуючи до дверей. — До побачення, Лідо Павлівно! І дякую вам. До побачення, доктор.
— Усього найкращого, — посміхнувся Беженар. — Чекаю вас за місяць. Реабілітаційний курс обов'язково потрібно провести.
І жінка зникла за дверима. Ліда стояла червона, наче рак, потім, не підводячи очей на лікаря, знову залізла за стіл і взялася до писанини.
— Ось і беріть... — пробурмотіла вона. — А мені не треба...
Беженар, як ні в чому не бувало, взяв пакет і, обійшовши стіл, поставив біля дівчини, а потім всівся поруч і у своїй звичній «пояснювальній» манері промовив:
— Лідочко, ти на мене не сичи, бо я й образитися можу. Ти ж сама просилася, щоб я тебе вчив. Ось я і вчу. В нашій роботі багато різних нюансів, про які в інституті навіть не згадують. Тож послухай старого доктора, який в медицині зуби з'їв.
— Пробачте, — сказала Ліда, таки нарешті поглянувши на нього. — Просто якось... неприємно і... соромно.
— Ну, щодо «неприємно» ще можна посперечатися. Якщо хворий іде додому вдячний, тобі, я гадаю, — навпаки приємно мусить бути. А відносно «соромно»... — Беженар не розуміюче скривився. — Це нехай нашій державі буде соромно, що її лікарі повинні брати подаяння від хворих. А нам соромитися немає чого. Я свою справу роблю на совість. Чесно і якісно. Не гірше, ніж лікар, припустимо, в Америці. А отримую від держави копійки. Ось ти — доросла людина. Скажи: можна прожити на зарплату? Тим паче — не просто прожити, а ще й мати при цьому чисті руки, тверезий розум та культурний вигляд, як і належить лікарю? Усі знають, що неможливо. Хоч лусни. І хворі це розуміють. Вони розуміють, що якщо я не зможу проіснувати тут, то заберуся до якоїсь Португалії, абощо. І другий-третій забереться. Тоді вони самі себе лікуватимуть. Із Тачанова, до речі, за останні п'ять років більше десяти лікарів поїхало. Розумієш? За будь-яких умов люди, якщо хочуть бути здоровими, повинні утримувати свою медицину. Так відбувається в усіх країнах, тільки в нашій — як зазвичай, все шкереберть, тому що держава вмила руки від цієї турботи. А люди, тим не менше, хочуть бути здоровими. То чого ж мені повинно бути соромно?