Беженар перевів подих після цього монологу, який закінчував уже в нетиповій для себе емоційній формі. Ліда мовчки слухала.
— Ось так, Лідо, — лікар весело підморгнув їй, а потім знову став серйозним. — Звичайно, при цьому не можна замикатися на власних проблемах. Не можна заглядати хворому до кишені, говорячи по-простому — вимагати. Дехто так робить, я — ні. І тобі не раджу. Нічого, крім поганої репутації, цим не здобудеш. До того ж, це негуманно. Адже жити хочуть усі. Ось ти бачила в нашій чотирнадцятій дві бабці? Древні, нещасні, без родичів та грошей. Навіть ліки купити не мають за що. Ти бачила коли— небудь, щоб я забув їм зробити перев'язку, або не вислухав до кінця їхні старечі теревені?
— Ні, — відповіла вона. — Навпаки, ви їм завжди даєте медикаменти, які від заможніших хворих лишаються...
— Ось і ти так роби. В мене з шефом часто бувають тертя з різних питань. Але щодо цього я з ним повністю згоден. Знаєш, як він каже? «Ти турбуйся про хворих, роби чесно все, що від тебе залежить, а хворі про тебе не забудуть, не переживай». Зрозуміла? Ось так-то, ученице.
— Дякую за лекцію, — сказала вона, знову почервонівши.
— Завжди прошу, — відповів Беженар. — Але ж домовленість на рахунок судака ще в силі?
— Звичайно! — здивувалася Ліда. — Судак тут взагалі ні до чого.
— Оксано, пиши! — говорив Медвідь, стоячи біля сестринського посту поруч із медсестрою, що зігнулася до столу. — Барашко дві клізми, рано та на ніч. Завтра на обстеження. Зубковій усе відмінити, до вияснення причин алергії.
— Усе, Ілля Петрович?
— Наче усе. Ось, ще Олег Вікторович своєї черги чекає.
— У мене скромніші претензії, — пожартував Олег. — Віктюка повторно на УЗД, а Мариновича на ендоскопію.
Сестра уважно записувала. На посту з'явився завідуючий.
-Ну що, колеги? Все ходимо, ходимо... Давайте з Васютою вирішувати. Оперуємо, чи ні? Ходімо, поговоримо з ним ще раз. Якщо не хоче оперуватися — викликаємо консультанта з обласної. Момент втратимо!
І Малевич зробив рух у напрямку палати.
— Хвильку, Прокоповичу! — зупинив його Медвідь. — Не поспішайте. До нього якраз парторг прийшли. Вже хвилин десять працюють.
— А-а... — розуміюче протяг зав. — Ну, якщо парторг завітав, то, очевидно, Васюта вирішив оперуватися.
У цей момент двері розчинилися, і з палати вийшла поважна постать у довгій чорній рясі та із черевцем.
— Слава Богу! — привітався священик.
— Слава навіки! — смиренно відповіли лікарі.
Постать важким кроком рушила до виходу.
— А... оце парторг, чи як? — не зрозумів Олег.
— Та хто ж? — і Малевич рушив до палати.
— Чого це він так... З іронією? — поцікавився Олег у Медвідя.
— Яка тут іронія? — здивувався той. — Він дійсно парторг. Колгосп «Зоря Комунізму», років із десять тому. О-о! Передове господарство було! Це зараз там вже все розтягли, а тоді... От він там головним ідеологом заправляв. Ну, ходімо. Раз Васюта висповідався, очевидно, бути завтра резекції шлунку.
У кабінеті головного лікаря сиділа строгого, але сучасного вигляду молода пані з сумочкою. Малевич привітався. Вона сухо посміхнулася у відповідь.
— Миколо Прокоповичу, — почав головний, запрошуючи сідати, — це Ніна Олександрівна, кореспондент центральної обласної газети. Це наш головний хірург Малевич Микола Прокопович.
Вони ще раз кивнули одне одному.
— Миколо Прокоповичу, — продовжував головний, — Ніну Олександрівну цікавить один випадок, із цього приводу вона й приїхала до нас. Ви пам'ятаєте такого хворого — Винокура з Жовнівців?
— Звичайно, — похмуро відповів Малевич, ще віддихуючись після швидкої ходи сходами.
— Тоді прошу...— головний зробив пані запрошувальний жест.