— Завжди прошу, — відповів Беженар. — Але ж домовленість на рахунок судака ще в силі?
— Звичайно! — здивувалася Ліда. — Судак тут взагалі ні до чого.
— Оксано, пиши! — говорив Медвідь, стоячи біля сестринського посту поруч із медсестрою, що зігнулася до столу. — Барашко дві клізми, рано та на ніч. Завтра на обстеження. Зубковій усе відмінити, до вияснення причин алергії.
— Усе, Ілля Петрович?
— Наче усе. Ось, ще Олег Вікторович своєї черги чекає.
— У мене скромніші претензії, — пожартував Олег. — Віктюка повторно на УЗД, а Мариновича на ендоскопію.
Сестра уважно записувала. На посту зʼявився завідуючий.
— Ну що, колеги? Все ходимо, ходимо… Давайте з Васютою вирішувати. Оперуємо, чи ні? Ходімо, поговоримо з ним ще раз. Якщо не хоче оперуватися — викликаємо консультанта з обласної. Момент втратимо!
І Малевич зробив рух у напрямку палати.
— Хвильку, Прокоповичу! — зупинив його Медвідь. — Не поспішайте. До нього якраз парторг прийшли. Вже хвилин десять працюють.
— А-а… — розуміюче протяг зав. — Ну, якщо парторг завітав, то, очевидно, Васюта вирішив оперуватися.
У цей момент двері розчинилися, і з палати вийшла поважна постать у довгій чорній рясі та із черевцем.
— Слава Богу! — привітався священик.
— Слава навіки! — смиренно відповіли лікарі.
Постать важким кроком рушила до виходу.
— А… оце парторг, чи як? — не зрозумів Олег.
— Та хто ж? — і Малевич рушив до палати.
— Чого це він так… З іронією? — поцікавився Олег у Медвідя.
— Яка тут іронія? — здивувався той. — Він дійсно парторг. Колгосп «Зоря Комунізму», років із десять тому. О-о! Передове господарство було! Це зараз там вже все розтягли, а тоді… От він там головним ідеологом заправляв. Ну, ходімо. Раз Васюта висповідався, очевидно, бути завтра резекції шлунку.
У кабінеті головного лікаря сиділа строгого, але сучасного вигляду молода пані з сумочкою. Малевич привітався. Вона сухо посміхнулася у відповідь.
— Миколо Прокоповичу, — почав головний, запрошуючи сідати, — це Ніна Олександрівна, кореспондент центральної обласної газети. Це наш головний хірург Малевич Микола Прокопович.
Вони ще раз кивнули одне одному.
— Миколо Прокоповичу, — продовжував головний, — Ніну Олександрівну цікавить один випадок, із цього приводу вона й приїхала до нас. Ви памʼятаєте такого хворого — Винокура з Жовнівців?
— Звичайно, — похмуро відповів Малевич, ще віддихуючись після швидкої ходи сходами.
— Тоді прошу… — головний зробив пані запрошувальний жест.
— Дякую. Миколо Прокоповичу, — почала вона, — я би хотіла, щоб ви мені розповіли про цей випадок. Усі нюанси — як поступав хворий, як його обстежували, лікували…
— А дозвольте дізнатися, — перебив її Малевич, — чим викликаний такий інтерес до цього випадку?
— Ну… — дещо знітилася журналістка. — Це вказівка нашого головного редактора, скажемо так.
— А все-таки? — наполягав Малевич. — Я не розумію, чому раптом в області зʼявився такий повальний інтерес до Винокура? Вчора папір із управління з вимогою дати пояснення, сьогодні кореспондент із газети…
— Миколо Прокоповичу! — схоже, питання не конче сподобалося обласній гості. — Ви вірите, що головний редактор не звітується перед нами, роздаючи завдання? До того ж, у нас буває свого роду службова інформація.
— Вірю, — відповів Малевич. — Ось вам інтервʼю: хворий поступив із задавненим панкреонекрозом. Вижив у практично безнадійній ситуації. Лікування проводилося у відповідності до сучасних концепцій медицини стосовно даної патології. Решта, вибачайте, — вузькі питання. Службова, як ви кажете, інформація.
Зав підвівся виходити.
— Оце так… — кореспондентка мало не роззявила рота. — Як це розуміти — ви йдете?
— Так. Пробачте, звичайно… Багато роботи. За двадцять хвилин операція.
— Миколо Прокоповичу! — обурився головний.
— Пробачте, — ще раз промовив Малевич, зникаючи за дверима.
— Ну, це мені подобається! — вигукнула пані. — Що, у вашому районі це вписується у норми хорошого тону? Чи у вашого хірурга манія величі?
— Ну, що ви! — сконфузився головний. — Це дуже хороший лікар, досвідчений завідуючий зі стажем. Його можна зрозуміти — хворий вижив у надзвичайно складній ситуації. Це заслуга всього колективу відділення і його особисто. А вчора — уявіть собі! — приходить циркуляр із обласного управління — дати пояснення, чим лікували. Так, ніби хворий помер.
— Ну, винуватити вас у чомусь ніхто не збирався, — заспокоїла кореспондентка. — Але в мене конкретне завдання — розібратися у механізмах забезпечення хворого медикаментами.