— Ви присядьте, будь ласка, — тон Малевича несподівано став сухим та стриманим. — Спочатку ми хотіли би щось вияснити. Скажіть відверто — ви подавали на нас якусь скаргу?
Обличчя чоловіка почало мінятися на очах, навіть затнуло мову:
— Ска... — він проковтнув, — ...ргу? Ви... Миколо Прокоповичу... Я...ку скаргу? Ви що? Та ви мені сина з того світу повернули! Яку скаргу?
— Заспокойтеся, будь ласка, — попросив Ілля. — Просто нас несподівано почали перевіряти з приводу лікування вашого сина. Можливо, у вас є якісь родичі в обласній адміністрації або взагалі серед обласного начальства?
— Які родичі? — здивувався мужик. — Та в нас усі в Жовнівцях! Та ми всі — гречкосії з покоління в покоління!
— Послухайте, — перебив його Малевич, — а чим ви тоді поясните такий факт? Чому до нас несподівано їде кореспондент обласної центральної газети і цікавиться, яким чином лікували вашого Ігоря? Можливо, ви все-таки кудись зверталися?
— Я...
— А ось папір із обласного управління! — Малевич підсунув листок йому.
Обличчя чолов'яги знову змінилося. Він низько опустив голову і почав гризти нігті.
— То куди ви писали? — наполягав Ілля.
Він опустив ще нижче голову і ледве чутно вимовив:
— До Сауха...
— Куди-куди?!
— До Сауха...
— Якого ще Сауха? — не зрозумів Медвідь.
— Того, що у президенти хоче балотуватися.
— Навіщо? — тепер уже Малевич викотив очі.
— А я знаю — навіщо? Це все Марія, дурна баба... — з серцем промовив чоловік. — А я наче відчував... Причепилася — напиши та напиши! Хтось їй нарадив...
— Ну, а для чого?
— Та як... Депутат... Кажуть — найбагатша людина... меце— нант... Вона за нього голосувала ще... Напиши та напиши! Ми ж усе попродавали! Самі ж знаєте, скільки ліки потягли. Ще й по селі по вулицях збирали. Усе пішло! Чотири місяці! Та що я вам пояснюю? А вона причепилася — напиши, мовляв. Що там йому тисяча-друга доларів. Начебто чула, що комусь так допомогли. Ось я і написав. А про вас нічого! — він перехрестився. — Навпаки, що рятували, старалися...
— Я ні хріна не розумію, — похитав головою Малевич. — А коли ви писали?
— Та ще тоді, як ви Ігорчика виписали.
— Три місяці... — пробурмотів Малевич.
— Усе! — несподівано вигукнув Ілля. — Я догнав! Прокоповичу, це ж елементарно! Звичайна бюрократична естафета — в кращих наших традиціях. Саух цей, а скоріше, якийсь його десятий секретар отримує листа та відсилає рекомендацію, чи там як воно — депутатський запит у наше міністерство, на Київ — мовляв, прошу розібратися. Чому прості наші громадяни страждають? Міністерство по інстанції до нашого обласного управління — шарах! Розібратися! Управління, як і належить, вкачує нам, — Ілля зробив красномовний жест долонею по кулаку. — Все повертається на круги своя.
Малевич розвів руками.
— Ого... — чоловік лише роззявив рота.
— А ти думав, тобі витягнуть і дадуть... — зітхнув Малевич. — Напевно, досі чекаєш. А нам тепер відписувати, звітувати, ніби більше робити нічого.
— Я... — смикнувся мужик, — я ж не знав! Я поїду!
— Куд-ди ти поїдеш? — махнув рукою зав. — Сиди, заспокойся. Н-да-а... Випадок, можна сказати, анекдотичний... Для Задорнова. Шкода, немає в нас своїх «задорнових». Ну, гаразд, «діячі»... Ідемо дивитися Ігоря. Я вже й забув, який він.
І усі троє вийшли з кабінету.
Висока гола стіна здіймалася над вузькою вуличкою. На ній У три ряди простягався колючий дріт. Збоку на розі примостилася буда, у якій стояв охоронець із гвинтівкою. Навпроти через вулицю на першому поверсі двоповерхового будинку старенькими вітринами висвічував злиденний магазинчик.
_ Мужчина, ви здачу забули, — гукнула продавець.
— А... дякую... — високий чоловік у насунутому на очі кашкеті повернувся і забрав копійки. Відходячи, спробував рукою приклеєні до губи вуса. Вони були на місці.
До екзотичного для очей більшості людей вигляду в'язниці у невеличкому містечку Барановичі, що знаходилося за чотириста кілометрів від Тачанова, звикли всі. Вони снували навколо, не звертаючи уваги на похмуру стіну з належними атрибутами.
Він — звернув увагу. Погляд чоловіка, що неприродно згинався, втягуючи голову в плечі, ковзнув по стіні, колючому дроті. Саме це на якусь мить затримало його у дверях.
— Мужчина, — почулося ззаду, — дайте дорогу!
— А... пробачте.
Здригнувшись, він пропустив жінку, зійшов сходами донизу і пірнув у провулок, де стояла машина. Під його лівим вухом, якраз під мочкою, красувалися дві бородавки — одна дуже велика, інша менша.
Коли пролунав дзвінок у вхідні двері, Беженар обтер руки об фартух, вдягнутий поверх чорної футболки та джинсів, і пішов відчиняти. Ліда стояла, склавши руки перед собою, тримаючи в них наполовину заповнений целофановий пакет, який перебирала пальчиками.