За інших обставин Лабо подивився би на людину, що поставила подібне запитання, як на психа. В даній же ситуації робити цього було не варто, тому він лише криво посміхнувся:
— А що, зараз практикуються ще якісь механізми забезпечення ліками, крім як за рахунок хворого? Хіба, може, у ваших обласних закладах. Щоправда, мені про таке чути не доводилося.
— Євгене Івановичу, — жінка дещо знітилася, — це зрозуміло, зараз такі часи…
— Що ж ви тоді збираєтеся виясняти?
Малевич жував сухий бутерброд, сидячи у власному кабінеті.
— Ну що? — невесело запитав він, коли увійшов Медвідь.
— Нічого доброго. Відключення буде точно. Від першої до третьої години, десь на рівні області. У нашому РЕСі кажуть, що від них це не залежить.
— Ну, що ж… — завідуючий замислився. — До першої ми резекцію шлунку не втнемо. А йти на таку операцію, знаючи, що світло відключать, не можна. Це не апендицит. Будемо чекати.
— Якщо о третій дійсно увімкнуть, то заким розвернемося… — продовжив думку Ілля.
— О четвертій почнемо.
— О сьомій закінчимо. Це якщо не станеться чогось непередбаченого.
— Ти знову? — насупився Малевич. — Ну, дасть Бог… Іди обідай. О третій акурат щоб був.
— Слухайте, Прокоповичу, — Медвідь наче щось згадав. — А дивіться: скільки вже років світло відрубують, нерідко без попередження, а жодного разу не співпало на той момент, коли щось кровить, або ще який ґвалт в операційній…
— Тьху! — сплюнув спересердя зав, від цих слів мимоволі кинувши на стіл недоїдений бутерброд. — Ти що, навмисне? Ні, ну я розумію, ти не забобонний, я також, але не можна таке верзти! Бо накаркаєш колись. В тебе ж язик без кісток!
— Та до чого тут — «накаркаєш»? — вів далі Ілля. — Я просто дивуюся. І щоб в інших лікарнях сталася повʼязана з цим катастрофа — також не чув… Усе якось проносить нашого брата!
— Слухай, іди-но, га? — попросив Малевич. — Іди обідай і не мели дурниць.
Та забратися на обід Ілля не встиг. Розчинилися двері кабінету, і голову всунув чоловʼяга сільського вигляду.
— Можна, Миколо Прокоповичу?
— О! — вигукнув зав. — Легкий на згадці. З сином приїхали?
— Еге, он сидить, чекає. Подивитеся?
— Ну, а як же! Тільки…
Відвідувач саме помітив Іллю, якого частково затулив дверима, і тепер уже весь вскочив до кабінету:
— Ілля Петрович! Добрий день! І ви тут! — він схопив Медвідя за обидві руки. — Ось так, доктор! Ігорчик мій — он він, у коридорі! Вашими стараннями…
— Ви присядьте, будь ласка, — тон Малевича несподівано став сухим та стриманим. — Спочатку ми хотіли би щось вияснити. Скажіть відверто — ви подавали на нас якусь скаргу?
Обличчя чоловіка почало мінятися на очах, навіть затнуло мову:
— Ска… — він проковтнув, — …ргу? Ви… Миколо Прокоповичу… Я…ку скаргу? Ви що? Та ви мені сина з того світу повернули! Яку скаргу?
— Заспокойтеся, будь ласка, — попросив Ілля. — Просто нас несподівано почали перевіряти з приводу лікування вашого сина. Можливо, у вас є якісь родичі в обласній адміністрації або взагалі серед обласного начальства?
— Які родичі? — здивувався мужик. — Та в нас усі в Жовнівцях! Та ми всі — гречкосії з покоління в покоління!
— Послухайте, — перебив його Малевич, — а чим ви тоді поясните такий факт? Чому до нас несподівано їде кореспондент обласної центральної газети і цікавиться, яким чином лікували вашого Ігоря? Можливо, ви все-таки кудись зверталися?
— Я…
— А ось папір із обласного управління! — Малевич підсунув листок йому.
Обличчя чоловʼяги знову змінилося. Він низько опустив голову і почав гризти нігті.
— То куди ви писали? — наполягав Ілля.
Він опустив ще нижче голову і ледве чутно вимовив:
— До Сауха…
— Куди-куди?!
— До Сауха…
— Якого ще Сауха? — не зрозумів Медвідь.
— Того, що у президенти хоче балотуватися.
— Навіщо? — тепер уже Малевич викотив очі.
— А я знаю — навіщо? Це все Марія, дурна баба… — з серцем промовив чоловік. — А я наче відчував… Причепилася — напиши та напиши! Хтось їй нарадив…
— Ну, а для чого?
— Та як… Депутат… Кажуть — найбагатша людина… меценант… Вона за нього голосувала ще… Напиши та напиши! Ми ж усе попродавали! Самі ж знаєте, скільки ліки потягли. Ще й по селі по вулицях збирали. Усе пішло! Чотири місяці! Та що я вам пояснюю? А вона причепилася — напиши, мовляв. Що там йому тисяча-друга доларів. Начебто чула, що комусь так допомогли. Ось я і написав. А про вас нічого! — він перехрестився. — Навпаки, що рятували, старалися…