— Я ні хріна не розумію, — похитав головою Малевич. — А коли ви писали?
— Та ще тоді, як ви Ігорчика виписали.
— Три місяці… — пробурмотів Малевич.
— Усе! — несподівано вигукнув Ілля. — Я догнав! Прокоповичу, це ж елементарно! Звичайна бюрократична естафета — в кращих наших традиціях. Саух цей, а скоріше, якийсь його десятий секретар отримує листа та відсилає рекомендацію, чи там як воно — депутатський запит у наше міністерство, на Київ — мовляв, прошу розібратися. Чому прості наші громадяни страждають? Міністерство по інстанції до нашого обласного управління — шарах! Розібратися! Управління, як і належить, вкачує нам, — Ілля зробив красномовний жест долонею по кулаку. — Все повертається на круги своя.
Малевич розвів руками.
— Ого… — чоловік лише роззявив рота.
— А ти думав, тобі витягнуть і дадуть… — зітхнув Малевич. — Напевно, досі чекаєш. А нам тепер відписувати, звітувати, ніби більше робити нічого.
— Я… — смикнувся мужик, — я ж не знав! Я поїду!
— Куд-ди ти поїдеш? — махнув рукою зав. — Сиди, заспокойся. Н-да-а… Випадок, можна сказати, анекдотичний… Для Задорнова. Шкода, немає в нас своїх «задорнових». Ну, гаразд, «діячі»… Ідемо дивитися Ігоря. Я вже й забув, який він.
І усі троє вийшли з кабінету.
Висока гола стіна здіймалася над вузькою вуличкою. На ній у три ряди простягався колючий дріт. Збоку на розі примостилася буда, у якій стояв охоронець із гвинтівкою. Навпроти через вулицю на першому поверсі двоповерхового будинку старенькими вітринами висвічував злиденний магазинчик.
— Мужчина, ви здачу забули, — гукнула продавець.
— А… дякую… — високий чоловік у насунутому на очі кашкеті повернувся і забрав копійки. Відходячи, спробував рукою приклеєні до губи вуса. Вони були на місці.
До екзотичного для очей більшості людей вигляду вʼязниці у невеличкому містечку Барановичі, що знаходилося за чотириста кілометрів від Тачанова, звикли всі. Вони снували навколо, не звертаючи уваги на похмуру стіну з належними атрибутами.
Він — звернув увагу. Погляд чоловіка, що неприродно згинався, втягуючи голову в плечі, ковзнув по стіні, колючому дроті. Саме це на якусь мить затримало його у дверях.
— Мужчина, — почулося ззаду, — дайте дорогу!
— А… пробачте.
Здригнувшись, він пропустив жінку, зійшов сходами донизу і пірнув у провулок, де стояла машина. Під його лівим вухом, якраз під мочкою, красувалися дві бородавки — одна дуже велика, інша менша.
Коли пролунав дзвінок у вхідні двері, Беженар обтер руки об фартух, вдягнутий поверх чорної футболки та джинсів, і пішов відчиняти. Ліда стояла, склавши руки перед собою, тримаючи в них наполовину заповнений целофановий пакет, який перебирала пальчиками.
— О! — нібито здивувався лікар. — А я навіть ще не вдягнутий, як належить. Заходь, давай. Вибач, я гадав — ти години на дві спізнишся. Ну, панночки ж повинні завжди спізнюватися?
— Це дивлячись які панночки, — відповіла Ліда, переступаючи поріг. — Я не спізнююсь ніколи.
— Зараз принесу тобі тапочки, — Беженар підніс палець догори, — во!
Він повернувся швидко і поставив перед дівчиною мʼякі жіночі тапочки зеленого кольору.
— Вони що — нові? — не зрозуміла Ліда, взявши один. — Ні, вони явно нові!
— Ну, нові, так нові, — погодився Беженар. — Ідемо. Я тобі телевізор увімкну. В мене гарний телевізор. Відео немає. Та я й не хочу. І так не вистачає часу подивитися те, що показують по пʼяти каналах. То навіщо воно мені?
Усе це говорилося у його звичайній манері та навіть дещо повчальним тоном. У кімнаті було охайно прибрано. Гарні меблі. Ліда скромно примостилася у кріслі й заходилася обдивлятися навколо.
— … в мене одна кімната, — продовжував віщати Беженар. — Після розлучення дружина дві забрала, а мені одну лишила. Проте навіщо мені більше? Я й так тут рідко буваю. Все на роботі, або на кухні. Або у гаражі. До того ж, більше кімнат — більше меблів потрібно, більше прибирання…
Це говорилося так серйозно, наче він доводив комусь, що цей перелом, припустимо, краще лікувати витяжкою, ніж оперувати.
— А… — перебила Ліда, розглядаючи тапочки, — ви що, навмисне до мого приходу купили?
Очевидно, злощасні тапочки не давали їй спокою.
— Ну, що ж мені було, запропонувати тобі свої розтоптані?
— Напевно, смішно було би…
— Ну, що ти! Зовсім ні!
— А де ж ваша велика риба? — згадала Ліда.