— О! — нібито здивувався лікар. — А я навіть ще не вдягнутий, як належить. Заходь, давай. Вибач, я гадав — ти години на дві спізнишся. Ну, панночки ж повинні завжди спізнюватися?
— Це дивлячись які панночки, — відповіла Ліда, переступаючи поріг. — Я не спізнююсь ніколи.
— Зараз принесу тобі тапочки, — Беженар підніс палець догори, — во!
Він повернувся швидко і поставив перед дівчиною м'які жіночі тапочки зеленого кольору.
— Вони що — нові? — не зрозуміла Ліда, взявши один. — Ні, вони явно нові!
— Ну, нові, так нові, — погодився Беженар. — Ідемо. Я тобі телевізор увімкну. В мене гарний телевізор. Відео немає. Та я й не хочу. І так не вистачає часу подивитися те, що показують по п'яти каналах. То навіщо воно мені?
Усе це говорилося у його звичайній манері та навіть дещо повчальним тоном. У кімнаті було охайно прибрано. Гарні меблі. Ліда скромно примостилася у кріслі й заходилася обдивлятися навколо.
— ... в мене одна кімната, — продовжував віщати Беженар. — Після розлучення дружина дві забрала, а мені одну лишила. Проте навіщо мені більше? Я й так тут рідко буваю. Все на роботі, або на кухні. Або у гаражі. До того ж, більше кімнат — більше меблів потрібно, більше прибирання...
Це говорилося так серйозно, наче він доводив комусь, що цей перелом, припустимо, краще лікувати витяжкою, ніж оперувати.
— А... — перебила Ліда, розглядаючи тапочки, — ви що, навмисне до мого приходу купили?
Очевидно, злощасні тапочки не давали їй спокою.
— Ну, що ж мені було, запропонувати тобі свої розтоптані?
— Напевно, смішно було би...
— Ну, що ти! Зовсім ні!
— А де ж ваша велика риба? — згадала Ліда.
— Узагалі-то, не така вона вже й велика, — без тіні збентеження заявив Беженар. — Зразу здавалася більшою, а полежала у холодильнику — трохи всохлася. І коли зважив, виявилося, що там не два, а лише одне кіло. Я тобі зразу казав, що два. Але ти ж не сердишся?
— Звичайно, ні! На нас цілком достатньо. Ходімо починати, їй, між іншим, півтори години готуватися. Давайте поставимо у духовку, а потім говоритимемо. Я сподіваюся, ви мені допоможете?
— Звичайно! — зрадів лікар. — Отже, костюм із краваткою можна не вдягати? Обійдеться?
— Звичайно. Вам і так гарно.
І вони вийшли до кухні.
В операційній панувала напруга. Дзенькали інструменти під розмірне дихання наркозного апарата. Час від часу долинали скупі репліки працюючих.
— Затискач. Ще. В'язатися.
— Може, з іншого боку спробуємо? — запропонував Олег.
— Встигнемо ще з іншого. Зробимо все, що можливо, тут. Я б ще раз узяв...
— Давайте.
— Що там у вас? — запитав Щур. — Який етап?
— Малу кривизну мобілізуємо, — відповів Малевич.
— Довго ще?
— Довго. Ч-чорт... Затискач давай! Ну! Серветку велику! Ох, як засюрчало... — Малевич переводив подих. — Ох, засюрчало... Я аж злякався.
— Нормально, — зауважив Олег, оцінюючи надійність зупинки кровотечі. — Ось тут ще покладіть затискач, підтікає.
— Так, давайте, — погодився зав.
Медвідь весь час мовчав.
— Чого ж воно мене так лякає? — не заспокоювався Малевич. — Як засюрчить...
— У нас професор Соколов у таких випадках любив казати: «Не аорта — не смертельно», — згадав Олег.
— Тож тут і аорта поруч, — озвався нарешті Ілля, — он як пульсує.
— Ага, ти візьми, покаркай у своєму стилі... — зав вороже глянув на нього. — Може, й накаркаєш для повного щастя...
— Ну, ось, — образився Ілля, — зовсім уже нічого сказати не можна!
— Так, мобілізувати скінчили, — констатував Малевич. — Давайте УКЛ.
Віра простягла давно підготовлений апарат механічного ушивання кукси шлунку.
— На фінішну виходимо? — з надією запитав Щур.
— Буде тобі й фінішна, — пробуркотів Малевич, — коли шлунок у тазику опиниться. А поки що вибач...
Риба, що лежала на тарелі, дійсно виглядала шикарно. Страва стояла на невисокому журнальному столику, вкритому простенькою скатертиною. Ліда сиділа біля нього на одному з крісел, оцінюючи свою працю. Беженар увійшов із пляшкою вина, вже без фартуха, у тих самих потертих джинсах та футболці, які загалом непогано сиділи на його міцній фігурі.
— Ну, взагалі вважається, що до риби належить подавати біле вино... — нерішуче сказав він. — Щоправда, я не великий знавець етикету, це відверто говорю.
— Я гадаю, це несуттєво, — знизала плечима Ліда, беручи до рук виделку та лопатку. — Ми колись в общазі навіть копчену рибу з шампанським пробували — і нічого. Зараз я вам...