— Узагалі-то, не така вона вже й велика, — без тіні збентеження заявив Беженар. — Зразу здавалася більшою, а полежала у холодильнику — трохи всохлася. І коли зважив, виявилося, що там не два, а лише одне кіло. Я тобі зразу казав, що два. Але ти ж не сердишся?
— Звичайно, ні! На нас цілком достатньо. Ходімо починати, їй, між іншим, півтори години готуватися. Давайте поставимо у духовку, а потім говоритимемо. Я сподіваюся, ви мені допоможете?
— Звичайно! — зрадів лікар. — Отже, костюм із краваткою можна не вдягати? Обійдеться?
— Звичайно. Вам і так гарно.
І вони вийшли до кухні.
В операційній панувала напруга. Дзенькали інструменти під розмірне дихання наркозного апарата. Час від часу долинали скупі репліки працюючих.
— Затискач. Ще. Вʼязатися.
— Може, з іншого боку спробуємо? — запропонував Олег.
— Встигнемо ще з іншого. Зробимо все, що можливо, тут. Я б ще раз узяв…
— Давайте.
— Що там у вас? — запитав Щур. — Який етап?
— Малу кривизну мобілізуємо, — відповів Малевич.
— Довго ще?
— Довго. Ч-чорт… Затискач давай! Ну! Серветку велику! Ох, як засюрчало… — Малевич переводив подих. — Ох, засюрчало… Я аж злякався.
— Нормально, — зауважив Олег, оцінюючи надійність зупинки кровотечі. — Ось тут ще покладіть затискач, підтікає.
— Так, давайте, — погодився зав.
Медвідь весь час мовчав.
— Чого ж воно мене так лякає? — не заспокоювався Малевич. — Як засюрчить…
— У нас професор Соколов у таких випадках любив казати: «Не аорта — не смертельно», — згадав Олег.
— Тож тут і аорта поруч, — озвався нарешті Ілля, — он як пульсує.
— Ага, ти візьми, покаркай у своєму стилі… — зав вороже глянув на нього. — Може, й накаркаєш для повного щастя…
— Ну, ось, — образився Ілля, — зовсім уже нічого сказати не можна!
— Так, мобілізувати скінчили, — констатував Малевич. — Давайте УКЛ.
Віра простягла давно підготовлений апарат механічного ушивання кукси шлунку.
— На фінішну виходимо? — з надією запитав Щур.
— Буде тобі й фінішна, — пробуркотів Малевич, — коли шлунок у тазику опиниться. А поки що вибач…
Риба, що лежала на тарелі, дійсно виглядала шикарно. Страва стояла на невисокому журнальному столику, вкритому простенькою скатертиною. Ліда сиділа біля нього на одному з крісел, оцінюючи свою працю. Беженар увійшов із пляшкою вина, вже без фартуха, у тих самих потертих джинсах та футболці, які загалом непогано сиділи на його міцній фігурі.
— Ну, взагалі вважається, що до риби належить подавати біле вино… — нерішуче сказав він. — Щоправда, я не великий знавець етикету, це відверто говорю.
— Я гадаю, це несуттєво, — знизала плечима Ліда, беручи до рук виделку та лопатку. — Ми колись в общазі навіть копчену рибу з шампанським пробували — і нічого. Зараз я вам…
— Лідочко, — він торкнувся до її руки, зупиняючи цей рух, — а можна, я…
Дівчина застигла, не розуміючи глянувши на нього.
— Можна, я ще трохи на це подивлюся?
— На що — на це?
— Ось на це, — він вказав на страву, — надто вже гарно виглядає.
— Це, звичайно, цікаво… — вона зробила обурене обличчя. — Ця риба, я так розумію, найгарніше, на що тут можна дивитися, тож уся ваша увага буде прикута виключно до неї.
— Ні! Ну що ти! — щиро заперечив він. — Просто я такого ще ніколи не бачив, хоч рибалю дуже давно. Я тільки трошки подивлюся.
При цьому обличчя його виглядало настільки серйозним, що Ліда мимоволі розсміялася.
— А не боїтеся, що «ресторанна виразка» утвориться?
— Як це? — не зрозумів Беженар.
— А це нам в інституті на терапії казали — у постійних відвідувачів ресторанів розвивається особлива форма виразки шлунку. Ось прийшов він, замовив і чекає, поки офіціант принесе. А сам, голодний, нюхає й бачить, що інші наминають. Так шлунковий сік виділяється… За кілька років виразка.
— Оригінально! — погодився лікар. — Я такого не знав. Ну, якщо ти мене ще кілька разів таким пригостиш — тоді небезпека є. А за один раз, гадаю, «ресторанної» виразки не станеться. І взагалі, — обличчя його і далі залишалося серйозним, — я навіть не знаю, як буду це їсти. Як на мене, це якесь блюзнірство — щоб такий товстий, старий та шкарадний костолом поглинав делікатні творіння маленької дівчинки.
Ліда знову весело розсміялася.
— Ну, ви вмієте видати, Валентине Івановичу, — і вона рішуче влізла обома інструментами на таріль. — Досить, бо ви у рибі дірку продивитеся. По-перше, ніякий ви не старий і не шкарадний, а зовсім навпаки. По-друге, ніякий ви не костолом, а також навпаки. До вас навіть із сусіднього району хворі їдуть. А по-третє, ніяка я не маленька… і не дівчинка. А жінка з життєвим досвідом та сформованими поглядами… — тон, котрим вона говорила, дещо змінився, в ньому можна було розрізнити навіть якусь тінь образи, — …яка не вимагає опіки, а лише трохи уваги та душевного відношення, якщо це можливо, звичайно.