Ліда розклала страву по тарілках і лише тепер глянула на нього.
— Пробачте, я тут наговорила… Звичайно, це вам не цікаво.
— Ну, чому? — тепер уже і Беженар говорив тихіше та не з такою відвертою мімікою. — Це не важко зрозуміти. Розуміння та душевне відношення потрібні будь-якій людині.
— Що, і вам? — запитала вона.
— А що, не схоже? — до Беженара знову повернулася звична манера. — Звичайно. Я товстошкірий і з міцним загривком. Дійсно, для чого це мені? Як носорогу. Правда, схожий?
І він спробував зобразити обличчям носорога. Ліда знову засміялася.
— Валентине Івановичу! Ну, як вам не соромно? У нас така романтична вечеря, майже при свічках, а ви носорогів показуєте…
— Більше не буду. Але погодься — я впертий і непробивний. Навіть моя колишня дружина не змогла мене пробити.
— А що, цим можна хизуватися? — не зрозуміла Ліда.
— Так! — переконливо заявив він. — Це якраз те, чим я можу пишатися з повним правом. Мене навіть наш славетний бюрократизм не може пробити. Знаєш, я не раз думав: саме тому в нашій практичній медицині повинні працювати такі люди, як я. Тільки таким вона не шкодить. Ось дивись: Малевич — він усе близько до серця приймає. Зовні це не завжди помітно, а насправді так. Він будь-яку проблему нутром пережити повинен. А організм — він не залізний, повір мені. Медвідь із Голоюхом — вони молоді хлопці. Ті взагалі на всі перепони грудьми вперед та з вогником. Тільки в нас таке не проходить — їх ще обламає. Олег, який приїхав, — тому, здається, усе «по барабану», як і мені. Але це лише здається, повір моєму досвіду. От як він тут опинився? Гляди — сам-один приїхав, через півкраїни. Гадаєш, просто, від нічого робити? Ні, дістали його там. Напевно, вважав себе великим та сильним та переоцінив власні можливості. Ось і зʼїли його. Сто відсотків — якась банальна історія, коли потрібно було займати оборону, а він замість цього попер уперед за власні переконання. А в нас, Лідочко, за власні переконання воювати марно. Таке вже наше суспільство.
— Чому це ви так упевнені — що його там, як ви кажете, «зʼїли»? — здивувалася Ліда. — А може, це… якісь особисті невдачі, нещасне кохання?
— Усе можливо, — знизав плечима Беженар. — Але тут навряд чи. До того ж, в особистих проблемах поразка людини має практично ті самі механізми. В мене, можливо, також було «нещасне кохання», якщо говорити твоїми категоріями, але я ж не опинився десь у Магадані!
Несподівано він підвівся і дістав з ящика шафи зовсім нову свічку.
— Ось, тримаю запас вдома, як будь-хто зараз. Світло ж постійно вимикають. Так що буде і при свічках…
— Ух ти! — відверто зраділа Ліда. — Дайте мені. Тільки спочатку зʼїжте рибу, бо при свічці нічого не побачите. Ой, вона вже застигла! Поки ми говоримо… Ну, давайте, я ж все-таки старалася!
— Нічого, — спокійно й вагомо заявив Беженар. — Я з успіхом їм і холодний конфітюр.
Медвідь відкрутив на повну кран в ординаторській і випив кухоль води.
— Господи, одинадцята майже… Це завал… Знаєш, я ще зранку відчував, що саме так і станеться.
— Вдягайся, провидець, — підштовхнув його Олег, який уже був у куртці. — Шеф їде з нами, чи залишається?
— Спитай його, — відповів Ілля, скидаючи халат.
Визирнувши до коридору, Олег побачив прочинені двері кабінету завідуючого.
— Миколо Прокоповичу, ви з нами?
— Їду з вами, — після секундного роздуму відповів Малевич. — Спускайтеся, я слідом, ще тільки два слова скажу по телефону.
Лікарі зійшли донизу й закурили. Стояла тиха приємна погода. На небі висипали мільйони зірок. А обоє цих, зі стороннього погляду — чисто практичних людей, задерши голови догори, розслабляючись після чотиригодинної напруги, мріяли кожен про щось своє, випускаючи дим до своїх щасливих сузірʼїв.
Малевич вмостився на стільчику, вже без халата і, повернувши до себе апарат, зняв трубку. Але щось йому не сподобалося. Обличчя зава красномовно свідчило про це. Поклавши трубку на стіл, він розсупонив краватку, потер рукою шию з боків. Потім зібрався з думками і знову взяв трубку, але тепер уже змушений був покласти її на коліна. Обличчя Малевича тепер уже висловлювало явне нерозуміння того, що відбувається. Він смикнувся до краватки, розтягуючи вузол ще більше, хоча той тепер зовсім не заважав. Обличчя його скривилося від болю, а рот розкрився, хапаючи повітря. Він наче намагався щось сказати, можливо, крикнути, але не зміг. Рука його нишпорила по столі, скидаючи на підлогу папери та відсуваючи телефон. Якийсь стогін, схожий на хрип, зірвався з вуст лікаря. Повне обличчя посиніло, а грузне тіло сповзло зі стільчика донизу.