Вони стояли внизу, докурюючи.
— Так, — промовив Олег, — ані машини, ані шефа. «Швидка» — зрозуміло, їм поспішати немає куди, а зав наш міг би й поквапитися.
— А знаєш, — згадав Ілля, — в мене був випадок. Прооперували ми когось вночі, я дзвоню по машину. А ще погода була — не приведи Господи — буревій, мокрий сніг із дощем, словом, завал. Зі «швидкої» говорять — сходьте донизу, машина виїжджає. Ну, ми вийшли, стоїмо півгодини, як дурні. Гадаємо, може, не заводиться, чи що… Потім беремо та йдемо на «швидку». А там — уяви собі! — двері зачинені, всі сплять. Починаємо ломитися. Вони встають і дивуються: а що ж ви не дзвоните? Січеш? Це жінка спросоння взяла трубку, сказала, щоб ми сходили, а сама наче й не прокидалася.
— Нормально! — зауважив Олег.
— У них — тих, хто на «швидкій» довго працює, — залізний рефлекс виробляється, — продовжував Ілля, — вони прокидаються лише на безперервний дзвінок виклику. А все решта… Тут поруч із нею можна телевізор на всю потужність дивитися, пʼяного освідчувати — все «по барабану», не прокинеться.
За сусіднім корпусом блиснуло світло фар, і зʼявилася машина «швидкої». Брязкаючи дверцятами та попирхуючи, УАЗ загальмував поруч із хірургами.
— Ну що, дохтори, — озвався водій. — Їдемо, чи як?
— Чи як, — відповів Медвідь. — Шефа чекаємо, зараз спуститься.
Водій заглушив мотор.
— Ну, що він там застряг? — сам до себе мовив Ілля. — А казав — пару слів…
— Може, до реанімації зайшов, ще раз на Васюту глянути? — припустив Олег.
— Чого ж на нього дивитися?
— Ну, може Щур закликав. А раптом якісь проблеми?
Олег витяг мобільний і набрав номер завідуючого. У трубці лунали короткі гудки.
— Ну, шефа негарно підганяти, — зауважив Олег, витягаючи пачку цигарок і пригощаючи колегу.
— У мене свої, — відповів той, запихаючи руку до кишені.
УАЗ загасив фари. Замість цього у темряві блиснув вогник запальнички.
На столі тепер уже лежала розкрита пачка цукерок. Пляшка вина була розкоркована, але до дна було ще далеко.
— Я винесу це пусте блюдо, — несподівано запропонувала Ліда. — Воно мене чогось дратує.
Взявши з полиці шафи брудний посуд, дівчина вийшла. Знайшовши пульт, Беженар увімкнув телевізор. І цієї миті все поглинула темрява.
— Ой! — пролунав крик із кухні. — А це що таке? Ну, привіт!
— Там сірники на полиці, біля плити! — Беженар почав незграбно вилазити, відсуваючи журнальний столик.
Загриміла перекинута пляшка вина.
— От, чорти…
— Валентине Івановичу, я не знайду! Беріть свічку і ходіть сюди, — кликала вона, — інакше я вам тут усе перебʼю.
— Та я вже й сам пляшку перекинув, — сказав Беженар. — Уже йду.
Намацавши у пітьмі свічку, він рушив навпомацки до кухні, де також стояла суцільна темрява.
— Ти де?
— Тут я, — озвалася Ліда. — Біля столу. Дайте руку, Валентине Івановичу…
Останнє було промовлено вже іншим тоном.
— Ось ти де…
— Так, — ледве чутно сказала вона. — У вас такі руки… Напевно, якби схотіли — роздушили б мене за дві секунди.
— Ну, цього я би точно не схотів, — так само тихо промовив Беженар.
— А чого б ви схотіли?
Напевно, він відповів якимось іншим чином, тому що Ліда після паузи промовила:
— Класно ви вмієте… А… Оця ваша штанга скільки важить? Ви б могли мене туди назад віднести? Я не надто знахабніла?
— Без проблем, — запевнив він. — Мені навіть приємно буде.
За мить дівчина тихо скрикнула.
— А що, свічку ми так і не палитимемо? — почувся його голос вже у кімнаті.
— Для чого вона нам? Тільки… — Ліда на мить затнулася, — вимкніть світло, добре? А раптом воно саме увімкнеться? Я злякаюся…
У темній кімнаті клацнув настінний вимикач.
— Слухай, я таки збігаю, — нарешті не витримав Медвідь. — Явно щось сталося. Мені інтуїція підказує, що з Васютою якісь проблеми і Щур закликав шефа.
— По телефону говорить, — знизав плечима Олег. — Ну, ходімо, а то мені також набридло стояти.
І, увійшовши до корпусу, лікарі почали підійматися сходами.