Коли Медвідь прочинив двері шефового кабінету, на обличчі зʼявилося нерозуміння, яке одразу перетворилося на переляк. Але правець, що скував усі рухи, тривав лише мить. Ілля смикнувся досередини.
— Прокоповичу!
Той сидів на підлозі, притулений спиною до шухляд власного столу поруч із перекинутим стільцем, і практично не дихав. Обличчя його було синюшним. Ілля кулею вилетів до коридору, вигукуючи не своїм голосом:
— Маша! Маша!!! Ноші бігом!!! У кабінет!
Почувши ці крики, Олег убіг у коридор, а потім пропхався до кабінету. Удвох вони відтягли Малевича від столу і поклали горілиць на підлогу. При цьому почувся лише слабкий хрип. Медвідь торкнув шию зава у проекції «сонної» і сказав:
— Качай!
Склавши долоні хрест-навхрест, Олег почав непрямий масаж серця. Ілля, набравши у груди повітря, вдихнув у його рот. У кабінеті було тісно. Позаду зʼявилася перелякана Марійка з ношами.
— Давай бігом — грузимо!
Вони відсунули Малевича. Поставивши поруч із ним ноші, одним рухом переклали його важке тіло, відірвали від підлоги і, насилу «виїхавши» крізь вузькі двері, понеслися коридором у напрямку реанімації.
— Двері відчиняй! — кричав Медвідь, хоча Марійка і так була далеко попереду.
Мало не висадивши двері, вони увігналися до відділення АІТу. Там відразу здійнявся ґвалт. На вході їх зустрічали. Щур перехопив у Олега одну ручку, і ноші втягли до палати. Малевича переклали на койку, й вкрай захеканий Олег одразу продовжив масаж. У руках Щура зʼявився дихальний мішок із маскою, яку він наклав на обличчя хворого. Ілля стояв поруч, ледве дихаючи.
— Вену давай! — крикнув Щур, — Наталю, бігом підключайся! На, працюй!
Останнє призначалося вже Медвідю. Той перехопив у реаніматолога мішок і встиг «дихнути» лише кілька разів, оскільки всюдисущий Щур знову відіпхнув його, маючи у руках уже інтубаційний клинок.
— Трубку сюди! Інтубуємо!
Наталя, встигнувши приєднати систему, простягла анестезіологу криву пластмасову трубку, а Щур, закинувши назад голову хворого, ввів у горлянку інтубаційний клинок.
— Давай! — він простяг руку.
Сестра вклала трубку. Загув наркозний апарат, Щур приєднав шланги до трубки, яка тепер уже стирчала із рота Малевича.
— Давай другу вену! — скомандував Щур. — Тут ні хріна не капає!
— Не можу! — Наталя стукала долонею по другій руці хворого. — Не можу. Усе поспадалося. Руки повні — вен не видно!
— Підключичку давай.
Тепер уже непрямий масаж робив Ілля, а Олег відпочивав. Щур налагоджував підключичку.
— Зупинися на секунду, — попросив він, — бо не влучу.
Медвідь розігнувся.
— Є! Давай струйно! Адреналін, атропін…
— Адреналін уже зробила.
В ординаторській реанімаційного відділення було тісно. На дивані примостилася Ада Василівна, перебираючи зі Щуром кардіограми. На столі стояла попільничка з недопалками.
Увійшла Наталя і, зігнувшись до свого лікаря, півголосом запитала:
— Панангін відкапав. Що ставити?
— Реополіглюкін. Нехай дуже повільно… Тиск який?
— Вісімдесят на тридцять.
— Гаразд. Іди.
— Ну, що? — запитав Олег.
— Та нічого доброго. Друга кардіограма аналогічна.
— Масивний трансмуральний інфаркт, — констатувала начмед. — Випадок важкий — не те слово…
— Це завал… — пробурмотів Медвідь.
— Давайте викликати кардіологічну бригаду, — сказав Щур. — Це наш колега…
— Давай, дзвони вже! — підтримала Ада Василівна. — Вони заберуть його. Господи! Ми навіть додому йому ще не повідомили! Рідні ще ж нічого не знають!
— Спочатку на санавіацію! — відрубав Щур. — Емоції потім. Їм цілу годину їхати.
І він зняв трубку.
Білого кольору високий мікроавтобус із мигалкою відʼїхав від корпусу, беручи курс на виїзд із території.
— Діставай, — сказав Медвідь, — мої там залишилися.
Олег простяг йому пачку.
— Хто б міг подумати, що сьогоднішній день скінчиться таким чином…
— Я досі у якійсь прострації, — сказав Щур, підкурюючи. — Коли ви його притягли, я гадав, що вже нічого не буде. Все-таки ми молодці. Уяви собі, якби він на наших руках помер!
— Н-да… Це поїхати можна, — погодився Медвідь.
— Я взагалі не памʼятаю, як і що робив, — не міг заспокоїтися Щур. — Усе наче в мареві…
— Це ж ми курили, коли внизу чекали, — сказав Олег. — А він, напевно, вже на підлозі сидів.
— Слухай, не труї душу, га? — попросив Ілля. — Я вже годину про це думаю.
— Хто ж знав? — Щур сплюнув у темряву. — Гм-м… Перспективи, якщо тверезо дивитися, туманні… Ось так. Ходить людина, робить щось корисне і не задумується, що, можливо, за якусь годину — бемц! Це ж, фактично, те саме, що й цегла на голову.