Увійшла Наталя і, зігнувшись до свого лікаря, півголосом запитала:
— Панангін відкапав. Що ставити?
— Реополіглюкін. Нехай дуже повільно... Тиск який?
— Вісімдесят на тридцять.
— Гаразд. Іди.
— Ну, що? — запитав Олег.
— Та нічого доброго. Друга кардіограма аналогічна.
— Масивний трансмуральний інфаркт, — констатувала начмед. — Випадок важкий — не те слово...
— Це завал... — пробурмотів Медвідь.
— Давайте викликати кардіологічну бригаду, — сказав Щур. — Це наш колега...
— Давай, дзвони вже! — підтримала Ада Василівна. — Вони заберуть його. Господи! Ми навіть додому йому ще не повідомили! Рідні ще ж нічого не знають!
— Спочатку на санавіацію! — відрубав Щур. — Емоції потім. їм цілу годину їхати.
І він зняв трубку.
Білого кольору високий мікроавтобус із мигалкою від'їхав від корпусу, беручи курс на виїзд із території.
— Діставай, — сказав Медвідь, — мої там залишилися.
Олег простяг йому пачку.
— Хто б міг подумати, що сьогоднішній день скінчиться таким чином...
— Я досі у якійсь прострації, — сказав Щур, підкурюючи. — Коли ви його притягли, я гадав, що вже нічого не буде. Все-таки ми молодці. Уяви собі, якби він на наших руках помер!
— Н-да... Це поїхати можна, — погодився Медвідь.
— Я взагалі не пам'ятаю, як і що робив, — не міг заспокоїтися Щур. — Усе наче в мареві...
— Це ж ми курили, коли внизу чекали, — сказав Олег. — А він, напевно, вже на підлозі сидів.
— Слухай, не труї душу, га? — попросив Ілля. — Я вже годину про це думаю.
— Хто ж знав?— Щур сплюнув у темряву.— Гм-м... Перспективи, якщо тверезо дивитися, туманні... Ось так. Ходить людина, робить щось корисне і не задумується, що, мож— ливо, за якусь годину — бемц! Це ж, фактично, те саме, що й цегла на голову.
— Мужики, — сказав Медвідь, — у мене зараз відчуття таке хрінове з'явилося... Це після того, як ми його у машину загрузили. Дивлюся — лежить такий безпорадний якийсь... Я коли прийшов сюди на роботу, він вже завідував. Крім нас, тут було ще двоє хірургів: Павленко — пенсіонер із тремтячими руками, а другий — Берчук, зараз, кажуть, зовсім спився. Так ось, я щойно після інституту, на початках чергуєш уночі — це ж страшно буває, коли привозять щось таке, що розібратися не можеш, ще й термінове. А шеф завжди вдома, завжди на підстраховці... Розумієш? Свого роду — останній рубіж, остання інстанція, яка ніколи не зрадить. Безвідмовна і надійна. Тому потім уже чергуєш і не боїшся, бо знаєш, що він завжди вдома, завжди приїде, і немає чогось такого, з чим би він не впорався. Розумієш? Саме Малевичу я завжди завдячував отим відчуттям... Навіть не знаю, як висловити, — що хтось не вмре тільки тому, що ти чогось не вмієш.
— Так, це не важко зрозуміти, — погодився Олег.
— А тепер зазирнув у машину, — продовжував Ілля, — а він там лежить зовсім безпорадний... Той, хто завжди був еталоном потужності та надійності. Жахливе відчуття.
— Чого доброго, дорогою й жінку доведеться відкачувати. Бачили?
Авжєж … — сказав Ілля. — Напевно, треба буде завтра організувати якийсь збір — хто скільки дасть. Там як призначать усякі фраксипарини і так далі — знаєш, на скільки витягне?
— Уявляю, — погодився Олег. — Та й курс лікування не на один місяць.
— Якщо видряпається, — додав Щур. — Ви що, не розумієте, наскільки ситуація критична?
— Розуміємо, — сказав Олег.
— Видряпається, — пообіцяв Медвідь. — А ти приглядай за Васютою. Як не доглянеш — шеф повернеться, знаєш, якого перцю дасть?
З'явившись вранці наступного дня у приймальній головного, Олег кивнув секретарці:
— У себе?
— Так, чекає на вас.
Хірург постукав у двері: . — Викликали, Геннадію Андрійовичу?
— Запрошував, — відповів той. — Сідайте. Проблема ось яка. Так само, як і всі, я приголомшений бідою, що сталася з Миколою Прокоповичем. Ми з ним працюємо у цій лікарні дуже давно, практично від її заснування. Після обіду збираємося їхати з Адою Василівною до обласної кардіології. Я прошу вас бути виконуючим обов'язки завідуючого. В Малевича обширний інфаркт. Стан важкий. Ми з вами лікарі, тому розуміємо, що після такого навряд чи людина зможе очолювати серйозну службу — давайте будемо реалістами. Тож, якщо ви згодні, готуйтеся на цей пост надовго.
— Що я скажу...— після паузи почав Олег. — Виконувати обов'язки я, звичайно, можу, але... По-перше, не виключено, що я у вас все-таки людина тимчасова — кажу, як є. А по-друге... А чому ви не хочете Медвідя поставити? Він би, я гадаю, не відмовився.
— Не розумію. Він що, казав вам, що хоче? — запитав головний.