— Мужики, — сказав Медвідь, — у мене зараз відчуття таке хрінове зʼявилося… Це після того, як ми його у машину загрузили. Дивлюся — лежить такий безпорадний якийсь… Я коли прийшов сюди на роботу, він вже завідував. Крім нас, тут було ще двоє хірургів: Павленко — пенсіонер із тремтячими руками, а другий — Берчук, зараз, кажуть, зовсім спився. Так ось, я щойно після інституту, на початках чергуєш уночі — це ж страшно буває, коли привозять щось таке, що розібратися не можеш, ще й термінове. А шеф завжди вдома, завжди на підстраховці… Розумієш? Свого роду — останній рубіж, остання інстанція, яка ніколи не зрадить. Безвідмовна і надійна. Тому потім уже чергуєш і не боїшся, бо знаєш, що він завжди вдома, завжди приїде, і немає чогось такого, з чим би він не впорався. Розумієш? Саме Малевичу я завжди завдячував отим відчуттям… Навіть не знаю, як висловити, — що хтось не вмре тільки тому, що ти чогось не вмієш.
— Так, це неважко зрозуміти, — погодився Олег.
— А тепер зазирнув у машину, — продовжував Ілля, — а він там лежить зовсім безпорадний… Той, хто завжди був еталоном потужності та надійності. Жахливе відчуття.
— Чого доброго, дорогою й жінку доведеться відкачувати. Бачили?
— Авжеж… — сказав Ілля. — Напевно, треба буде завтра організувати якийсь збір — хто скільки дасть. Там як призначать усякі фраксипарини і так далі — знаєш, на скільки витягне?
— Уявляю, — погодився Олег. — Та й курс лікування не на один місяць.
— Якщо видряпається, — додав Щур. — Ви що, не розумієте, наскільки ситуація критична?
— Розуміємо, — сказав Олег.
— Видряпається, — пообіцяв Медвідь. — А ти приглядай за Васютою. Як не доглянеш — шеф повернеться, знаєш, якого перцю дасть?
Зʼявившись вранці наступного дня у приймальній головного, Олег кивнув секретарці:
— У себе?
— Так, чекає на вас.
Хірург постукав у двері:
— Викликали, Геннадію Андрійовичу?
— Запрошував, — відповів той. — Сідайте. Проблема ось яка. Так само, як і всі, я приголомшений бідою, що сталася з Миколою Прокоповичем. Ми з ним працюємо у цій лікарні дуже давно, практично від її заснування. Після обіду збираємося їхати з Адою Василівною до обласної кардіології. Я прошу вас бути виконуючим обовʼязки завідуючого. В Малевича обширний інфаркт. Стан важкий. Ми з вами лікарі, тому розуміємо, що після такого навряд чи людина зможе очолювати серйозну службу — давайте будемо реалістами. Тож, якщо ви згодні, готуйтеся на цей пост надовго.
— Що я скажу… — після паузи почав Олег. — Виконувати обовʼязки я, звичайно, можу, але… По-перше, не виключено, що я у вас все-таки людина тимчасова — кажу, як є. А по-друге… А чому ви не хочете Медвідя поставити? Він би, я гадаю, не відмовився.
— Не розумію. Він що, казав вам, що хоче? — запитав головний.
— Він сам не казав, — відповів Олег, — але я бачу. Він би був на своєму місці, повірте. На цьому місці можна працювати успішно, тільки якщо бажаєш. Якщо хочете, треба навіть бути трохи фанатом. А я просто лікар.
— Досвіду в Медвідя малувато, — незадоволено промовив Лабо. — Та й клас не той.
— Ну, про клас… — знизав плечима Олег. — Пробачте, звичайно, але ви ж не хірург!
— Ви маєте рацію, — погодився начальник. — Але це не моя думка, а Малевича.
— Я не згоден, — відповів Олег. — Точніше, не зовсім згоден. Ілля здібний, порядний, із тверезою головою. І досвід певний має. Класу під крилом у когось не дуже наживеш. Якби Малевич більше довіряв хірургам, більше давав, учив… А він все сам. І тепер, як сталося таке, — класу, кажете, не вистачає.
— Ну, що вже тепер казати… — розвів руками головний.
— Нічого, — вів далі своєї Олег, — разом упораємося. Я також гадаю: той, хто вижив після такого інфаркту, не потягне цієї посади. І якщо я піду, перед вами знову постане проблема завідуючого. А так він уже буде готовий.
— Як у вас все злагоджено! — здивувався головний. — Тільки ще невідомо, чи схоче Медвідь. Може, це тільки здається…
— Схоче, — завірив його Олег. — Поламається для годиться і погодиться. Прислати до вас?
— Не знаю, не знаю… — головний зморщив лоба. — Треба подумати… Ну, та присилайте. Поговоримо. Однаково хтось повинен відповідати за цю вашу, — він важко зітхнув, — хірургію. Ось як буває…
Він ішов коридором поліклініки у сірому костюмі, без краватки, у сорочці з розстібнутим коміром. Худорлявий молодий чоловік із інтелігентним обличчям та живими очима ніс у руці далеко не новий шкіряний кейс.