— Добрий день, — привіталася до нього санітарка, яка мила підлогу.
— Доброго дня, — відповів він.
На розі він мало не зіткнувся з двома медсестрами, які кудись поспішали. їхні обличчя одразу змінилися:
— Доброго дня, доктор! — обоє посміхнулися одночасно. — Ми вас вітаємо! Вас позавчора всі по телевізору бачили! Чесне слово! Який ви крутий були!
— Усе можливо… — той дещо ніяково знизав плечима, посміхаючись у відповідь. — Зараз по телевізору чого тільки не побачиш — усе підряд крутять.
Обоє дівчат голосно розсміялися.
— Ну, не будьте таким скромним, до-октор! Два дні вже тільки про вас і говорять. Ми б вас на чашку кави запросили, а ви б враженнями поділилися. Ви ж тепер телезірка!
Напевно, вони довго ще співали б, але лікар, ввічливо розкланявшись, заспішив далі.
— На третій поверх одразу… — зітхнула одна.
— Авжеж, — погодилася інша. — Із нами такими враженнями ділитися не будуть.
Зупинившись біля кабінету, лікар дістав ключа й відчинив двері з табличкою:
ПСИХІАТР
Кульчицький Борис Петрович
Він скинув піджак та всівся на стільчику, нібито про щось роздумуючи. Але за кілька секунд зірвався, вдягнув халат і розкрив кейс. Діставши звідти велику коробку цукерок, Борис запхав її за ремінь штанів і, застібнувши халат, вийшов із кабінету.
Медсестри не помилилися. Психіатр Кульчицький дійсно вже летів швидкою ходою коридором третього поверху, де і зіткнувся з Адою Василівною, яка щойно вийшла від головного.
— Борисе Петровичу! — жінка посміхнулася, сплеснувши руками. — Бачила вас, бачила. Що й казати, вразили ви нас, приємно вразили. Дуже рада за вас.
— Дякую, Адо Василівно, — Кульчицький продовжував натягнуто посміхатися.
— А коли буде ваша наступна книжка? Ну, та, про яку весь час говорили?
— Не знаю. Ви ж розумієте, це вже не від мене залежить… — лікар явно не був налаштований на довгі балачки. — Пробачте, біжу до головного, повідомити, що вже на місці. Він мене лише на два дні відпускав.
— Нічого, — заспокоїла його начмед, — за таке запізнення, я гадаю, жоден керівник не образиться.
Він лише озирнувся на її постать, що зникала на сходах, і рушив далі. Щоправда, до дверей головного так і не дійшов, загальмувавши навпроти попередніх із написом:
ЗАВ. КАДРАМИ
Бойко Ольга Григорівна
Обличчя психіатра при цьому набуло нерішучого та схвильованого вигляду. Постукавши, він зазирнув туди.
— Дозволите, Ольго Григорівно?
Вона сиділа за столом, перекидаючи якісь папери.
— А… Борис Петрович…
— Ось… — він зовсім знітився, сідаючи на вільний стільчик. — Прийшов, так би мовити, повідомити, що вже на місці…
— Ну, ви в головного відпрошувалися, — знизала плечима вона. — Так, неофіційно. А я реєструю тільки тих, хто йде у відпустку з відповідним наказом, або взагалі розраховується. Так що йдіть до нього, відчитуйтеся.
— А ви вже хотіли, щоб я зовсім розрахувався, — розчаровано промовив Кульчицький.
— Ну що ви, — завкадрами знизала плечима, — працюйте на здоровʼя.
— Я, взагалі-то, щойно приїхав, — лікар явно не знав, як зачепитися за розмову, — ось, і відразу до вас, привітатися. А це вам із Києва.
Вона байдуже глянула на підсунуту по столі коробку цукерок і відповіла:
— Ну, я в столиці не буваю, навіть не знаю, чи вдасться відповісти вам чимось рівноцінним.
— Що ви! Це… просто так… — він почервонів. — Навіть ні на що і не розраховував у відповідь… Хіба що колись на каву запросите… Я би взагалі був щасливий…
Двері розчинилися без стукоту, й увійшов головний.
— Ольго Григорівно, у мене до вас… О-о! Борис Петрович! Чув, чув… Сам, правда, не бачив, брехати не буду, але чув. Молодець. Ось, які в нас кадри! Так ви й медицину, глядиш, закинете. Ну, це я жартую. Радий за вас. Сподіваюся, книжку презентуєте? — засипавши компліментами психіатра, головний знову звернувся до заступниці: — Ольго Григорівно, підготуйте терміново наказ на Медвідя виконуючим обовʼязки завідуючого хірургією.
— Ви ж зранку казали, що на Женатого? — здивувалася вона.
— Відмовився Олег Вікторович, не хоче. Ну, то й Бог із ним. Готуйте на Медвідя. І мені відразу на підпис.
Двері зачинилися.
— Пробачте, Борисе Петровичу, — доволі сухо промовила завкадрами. — Маю терміново готувати наказ. Чули? Іншим разом попʼємо кави. І не варто було турбуватися про презент…
— Звичайно… — пробурмотів той. — Іншим разом. Я забіжу якось… Усього найкращого.