— Усього найкращого, — відповіла вона.
Мобільний настирно пискотів. Заскочивши до перевʼязочної, де нікого не було, Олег видобув апарат і натиснув на кнопку відповіді.
— Алло! Слухаю.
— Олег? Вітаю тебе.
Це був Якимець.
— Ага, привіт, Володю.
— Ти знову замовк, ось я й телефоную. Думаю — щоб не забув про моє існування.
— Розумію. Володю, тут у нас такі справи… — Олег важко зітхнув. — Позавчора завідуючий інфаркт отримав. Ми його тут власними силами реанімували, ледве відкачали. Потім на область відправили. Зараз повний безлад. На мене завідування хочуть вішати. Я відбиваюся. А тут ще й зі слабими завал. Голова, наче діжа, — стільки всього навалилося.
— Зрозуміло, — невдоволено пробурмотів Якимець. — Коли тебе завідуючим поставлять, ти про мене взагалі…
— Ні, Володю, — перебив Олег, — не поставлять. Пробач, ну, чесне слово — важкі часи. Я не забув, що ти — мій роботодавець, але на руках у мене хворі, мусиш розуміти. Я не можу кинути все і займатися виключно твоїми справами. Ти ж мене на роботу лікарем найняв, а не вантажником. Я розгребуся трохи й дам знати. Лади?
— Лади… — розчаровано промовив Якимець.
У трубці пискнуло, а Олег, важко зітхнувши, заховав телефон.
Коли він увійшов до ординаторської, там сиділи практично всі хірурги. Стояла важка мовчанка. Спираючись на лікті, за Олеговим столом сидів головний.
— Микола Прокопович помер, — сказав він, побачивши Олега. — Сорок хвилин тому. З обласної кардіології дзвонили. Зупинка серця. Усі заходи неефективні… Ось так, колеги. Чув, як ви тут воювали вночі… до останнього. На жаль, усе дарма.
— Н-да… — зітхнув Беженар.
На обличчі його застиг камʼяний вираз.
— Важкий момент, — промовив Голоюх, — в усіх відношеннях.
— Це правда, — погодився Лабо.
— Так… Я, звичайно, знав його менше за вас усіх, — промовив Олег, — але, якщо розподілити всю мою повагу до всіх завідуючих, із якими доводилося працювати, то йому дістанеться найбільше.
— А я працював із ним довше за будь-кого з присутніх, — сказав Ілля. — Із повним правом можу вважати його своїм учителем. Не тільки стосовно хірургії, а й багато у чому іншому.
— Що ж, — промовив головний, — приємно чути. Добра памʼять після Миколи Прокоповича залишається… Через півгодини висилаємо машину по його тіло. Двоє бажаючих можуть їхати. Ти, Ілля Петрович, зателефонуй обласному хірургу. Гадаю, він уже знає, але ти подзвони, на правах старшого. Щодо похорону поки що нічого не знаю. Як сімʼя вирішить. Напевно, післязавтра. З організацією проблем не буде — гадаю, багато хто забажає віддати Малевичу останню шану.
Розділ V
Запряжений у фуру КамАЗ важко повз горбатою дорогою. Мотор натужно гудів, фуру гойдало з боку на бік. Подібним чином хиталася у кабіні й постать водія. Дальнобійник у застібнутій «не на ті» ґудзики сорочці, важко кривився, тримаючись за кермо. На кожній ямі він підскакував разом із кабіною, час від часу із нього виринала жахлива відрижка, яку він навіть не намагався стримати, а обличчя при цьому кривилося ще більше.
Надворі розвиднілося, але туман стояв, наче молоко. Нарешті чоловʼяга зупинив фуру. Рука його потяглася донизу і, знайшовши пластмасову пляшку з-під води, він жадібно напився.
Шторка за спиною водія несподівано зарухалася, та із задньої полиці звісилася така ж неголена та скривлена мордяка. Друг його також був наче в тумані.
— Де це ми? — злякано промовив він, вирячившись у вікно. — Мі-тя-я! Ти що, довбанувся? Що це за дорога?!
— Я тут колись їхав, — відповів той, насилу відірвавшись від пляшки. — Так ближче. Ой бля… Це здохнути можна… Все, завʼязую. Колись загнуся десь у дорозі. Слухай, що це за гидота була? В мене баняк розламується!
— Біс його зна. Це ж дід-ветеран пригощав.
— Який дід?
— Ти що, взагалі озвірів? Ні хріна не памʼятаєш? Ти ж сам до кабіни залазив, своїми ногами!
— Нє-а… — той лише потрусив головою. — Не памʼятаю. Який дід?
— Ну, ми ж у нього зупинялись! Крайня хата! Він нам битих дві години про Сталінградську битву, про німців… Ти ж «ура» за Сталіна цілий вечір кричав! Забув?
— А… — Мітя болісно скривився. — Тож я думаю — чого мені весь час якісь німці маряться… Чорти би його… їду, а в голові — німці з автоматами…
Він «втикнув» передачу, і КамАЗ, заревівши мотором, важко рушив із місця.
— Мі-іть… А ми не заблудимося? — злякався напарник. — В тебе ж голова ні хріна не варить! Їхав би трасою!