— Тут удвоє коротший шлях повинен бути. О-ой! — підскочивши на ямі, водій знову голосно відригнув. — Довбешка розвалюється…
Промимривши щось, напарник заховався за шторкою.
Дорога покращала. Туман потроху розсіювався, і КамАЗ додав швидкості. Водій чимдалі більше крутив головою навсібіч. Очевидно, в його душу поступово закрадалися сумніви стосовно правильності обраного шляху. Назустріч не траплялося жодних машин. Обличчя дальнобійника поступово посідав вираз нерозуміння і навіть переляку. Та скоро попереду зʼявилася якась крита вантажівка, що їхала у тому ж напрямку. Вона ледве лізла. Дорога була вузькою, і якийсь час «фура» повзла за вантажівкою. Нарешті водій наважився і пішов на обгін. На його подив, попереду була якась військова машина, крита брезентом. За нею йшла друга, така сама. Водій вилаявся і піддав газу. Але далі йшла третя машина. Мітя повернув голову, приглядаючись через праве скло. Несподівано його очі стали квадратними, а рот роззявився сам собою. На водійських дверцятах цієї вантажівки явно старого зразка білим було намальовано жирну свастику.
— От, бля… — вирвалося у водія, а голова продовжувала наче сама обертатися за вантажівкою, що лишалася позаду. Та коли він знову глянув уперед, КамАЗ вже зʼїжджав на узбіччя. Злякано крутнувши кермом, Мітя побачив біля дерев два мотоцикли з колясками. Німець у касці, з автоматом на грудях та бляхою на ланцюжку наказував йому зупинитися. Зацьковано стріляючи очима по кабіні, чоловʼяга автоматично скинув газ.
— Мать моя, женщина… — пробурмотіли його губи, а фура вже готувалася застигнути на узбіччі.
Та несподівано очі його загорілися, обличчя викривилося, а нога сама втиснула у підлогу педаль газу. Машина, дико загарчавши, рвонулася вперед. Боковим зором водій устиг помітити, як замахав руками німець. Мітя лише зіщулився, чекаючи пострілів, коли з кущів попереду виїхав німецький танк, перегороджуючи дорогу. КамАЗ знову скинув швидкість, зупиняючись тепер уже остаточно, а водій, увесь блідий, з тремтячими губами, повільно відчинив дверцята, сповзаючи з кабіни ногами уперед.
Чоловік у шкірянці підійшов до незграбно застиглого серед дороги КамАЗу і постукав у його незачинені дверцята, відчинивши їх ще ширше.
— Гальо-у! Є хто живий?
За шторкою зарухалося тіло, і зʼявилася запухла неголена фізіономія.
— Я вибачаюся, звичайно, — почав той, що підійшов, — але ви іншого місця не могли знайти, щоб зупинитися? В нас тут зйомки. Ви що, не бачите? У мотоцикл мало не вʼїхали!
— Який мотоцикл? — скривився дальнобійник. — Які зйомки?
Він незручно зсунувся з полиці на сидіння, не здатний врубатися спросоння.
— Я бачу, вам кепсько зрання? — з розумінням запитав «шкіряний». — Послухайте, ви б переїхали зо три кеме далі, га? В нас, між іншим, і супровід є з ДАІ, вони тільки відʼїхали на хвилинку. Дивіться, хлопці, щоб ви неприємностей не заробили, як побачать у такому вигляді…
— Пойняв, шеф, — миттєво зорієнтувався водій. — Зараз бу… А де Мітя?
— Який Мітя? — не зрозумів режисер.
— Як це — який? — водій злякано виліз із кабіни і, обійшовши фуру, склав долоні рупором та загорлав: — Мітя! Мітя-а!
Вони скидали у роздягальні мокрі операційні піжами і перевдягалися у штани та сорочки.
— Чорти б забрали… — з серцем промовив Ілля. — Я знав, що після ремонту вона довго не протягне. Погано буде без діатермії.
— Викликати ще раз із медтехніки, — запропонував Олег, — нехай роблять.
— Не зроблять, — заявив Ілля. — Минулого разу, коли ремонтували, то казали, що як накриється — то вже не підлягатиме. Там цілий блок міняти потрібно, а їх немає. Треба такий самий робочий блок від такої ж установки. Або взагалі нову.
— Це, напевно, найрозумніша думка, — підтримав Олег.
— Ха! А знаєш, скільки вона тепер коштує? Головний казав — до кінця року ніяких закупок. Зарплатню немає чим платити. Так що… Слухай! — несподівано знайшовся Ілля, — До німця потрібно їхати. Точно. Давай просто зараз! Голоюха на господарстві лишимо, а самі…
— До якого німця? — не зрозумів Олег.
— Та є тут один… — Медвідь уже був чисто захоплений новою думкою. — Розумієш, є тут німець. Справжній. У Фертилівці живе. Це із десять кілометрів від Тачанова. Веде господарство, відкрив таку собі фабрику з виробництва меблів, ще артіль якусь…
— А чому в нас? — не зрозумів Олег. — Йому що, погано за розвинутого капіталізму? Наші туди втікають, а цей…
— Чесно кажучи, я сам не знаю до пуття, — пояснював Ілля, зачиняючи двері оперблоку, — кажуть, він свого роду місіонер. Член якоїсь релігійної общини в Німеччині. У них там усе спільне. А сюди приїхав їхні принципи життя експортувати. Розумієш, вони намагаються подібні общини по всьому світі створювати. Він взагалі так нічого мужик. Нам гуманітарку возить, знаєш, «наліво».