— Як це, «наліво»?
Лікарі увійшли до ординаторської й закурили.
— Ну, офіційна гуманітарка, заким усі інстанції перейде, то миші половину зжеруть, а що краще — порозтягають. Вона ж роками розмитнюється! А Ганс привіз і віддав. Апарат УЗД привіз. Знаєш, скільки він коштує? Ми би ще сто років не мали. А тепер — самі робимо, до обласної хворих не посилаємо. Рентгенапарат, беушний, звичайно ж, але працюючий! Наш уже зовсім розсипався. А всяких ниток, трубок… Не знаю, що б ми без Ганса робили.
— А сам він що з цього має? — запитав Олег.
— Та кажуть — нічого… — невпевнено припустив Ілля. — Добрі справи робить. У них наче так заведено. Так ось, я його робітникові руку шив якось. То він обіцяв щось саме для хірургії привезти. Я вже й список склав. Ось, тепер ще й діатермія. А що йому, він там перейдеться по лікарнях — йому й віддадуть те, що викидати збираються. І нам користь.
— Класний німець, — погодився Олег.
Дорога на Фертилівку була не конче добра, тому Медвідь вів машину неквапно.
— Поспати б… — зауважив Олег.
— І я не відмовився б… — погодився Ілля. — Якби сиділи на роботі — то легше, а дорога заколисує.
— Список хоч покажи, — попросив Олег. — Чим ти там свого капіталіста «грузити» збираєшся.
— Який він капіталіст? — не погодився Ілля. — Я ж казав тобі — все їхньому братству належить: і машини, і фабрика, яку він заснував…
Ілля витяг із кишені та простяг складений аркуш.
— Так… — Олег почав одразу читати. — Гм-м… Слухай, а як ти з ним спілкуватися збираєшся? Ти що, німецьку знаєш?
— А він по-нашому цілком порядно, тільки акцент…
— Нічого собі, — здивувався Олег. — Дійсно, класний німець! Слухай, а…
— Що там?
— Та ось тут у тебе інструментарій написаний, окремо. Ти йому великий ампутаційний ніж замовив…
— А… — наче згадав Ілля. — Пропав він у нас, ще за Малевича. З рік тому.
— Як це — пропав?
— Та пропав… — знизав плечима Ілля.
— Ну як — пропав? Усі інструменти у матеріальній зберігаються, під замком.
— Звідки я знаю? — обурився Медвідь. — Завжди був. А потім раз — і немає. Хтось поцупив. Зі своїх, звичайно. Сторонніх там не буває. Він гарний, блискучий… Міг навіть, припустимо, якийсь електрик або сантехнік спокуситися. Вони ж ремонти роблять і в операційній. Міг заскочити, як нікого не було, і випадково побачити. Тепер як дізнаєшся?
— Зрозуміло, — сказав Олег. — У Харкові в таких випадках казали: Операційний потяг.
— Не зрозумів… Який ще операційний?
— Це по аналогії з домовиком, — пояснив Олег. — Наші операційні дівчата для хохми вигадали. Ну, домовик у хаті ночами збитки робить, а цей у відділенні.
— Ти тільки нашим не розповідай про вашого харківського Домо… тобто, Операційного.
— Чому? — не зрозумів Олег.
— А вони тоді будь-який безлад на нього спишуть. Потім із них і не спитаєш.
— Гаразд, — на повному серйозі пообіцяв Олег. — А коли він, цей ніж, пропав?
— Точно і не згадаю, — Медвідь замислився. — Остання ампутація була ще минулого року, десь весною, тоді він був, точно. О! — несподівано згадав хірург. — Памʼятаєш, ти в операційній тоді питав про хворого, якого з поїзда зняли? Про того, що відмовився ногу ампутувати…
— Щось було таке, — нібито пригадав Олег.
— Так ось, його мав Голоюх оперувати — точно памʼятаю. То ганяв наш Тарас Васильович по відділенню в пошуках інструмента. Малевич ще крик підняв: як, мовляв, інструменти пропадають, зовсім порядку немає… Саме тоді ножа і не знайшли.
— Цікаво, звичайно… — пробурмотів Олег, замовкнувши надовго. Саме ампутаційний ніж, судячи з Якимцевого опису, мав страхітливий персонаж його загадкового сну.
На узбіччі дороги застиг «Москвич» із піднятою кришкою капота. Його водій зігнувся над двигуном. Показавши «поворот», Медвідь обʼїхав авто і зупинився попереду.
— Запитаємо, в чім справа, бо незручно… — пробурмотів він, вилазячи з машини.
Водій «Москвича» випростався, і вони привіталися. Ілля також заглянув під капот. Олег відчинив дверцята «Ниви» та підійшов до них.
— Доброго дня.
— Добрий день, доктор, — відповів незнайомець, знову схиляючись до мотора. — Ось ця свічка, я перевіряв. А нову ставлю — знову те саме. Анігдот якийсь!
В Олега мимоволі здригнулося серце. Незнайомець, той, що безпомилково назвав його «доктором», стояв боком, спираючись на переднє крило машини. Якраз під його вухом красувалися дві бородавки — одна більша, інша менша.