— Чому? — не зрозумів Олег.
— А вони тоді будь-який безлад на нього спишуть. Потім із них і не спитаєш.
— Гаразд, — на повному серйозі пообіцяв Олег. — А коли він, цей ніж, пропав?
— Точно і не згадаю, — Медвідь замислився. — Остання ампутація була ще минулого року, десь весною, тоді він був, точно. О! — несподівано згадав хірург. — Пам'ятаєш, ти в операційній тоді питав про хворого, якого з поїзда зняли? Про того, що відмовився ногу ампутувати...
— Щось було таке, — нібито пригадав Олег.
— Так ось, його мав Голоюх оперувати — точно пам'ятаю. То ганяв наш Тарас Васильович по відділенню в пошуках інструмента. Малевич ще крик підняв: як, мовляв, інструменти пропадають, зовсім порядку немає... Саме тоді ножа і не знайшли.
— Цікаво, звичайно... — пробурмотів Олег, замовкнувши надовго. Саме ампутаційний ніж, судячи з Якимцевого опису, мав страхітливий персонаж його загадкового сну.
На узбіччі дороги застиг «Москвич» із піднятою кришкою капота. Його водій зігнувся над двигуном. Показавши «поворот», Медвідь об'їхав авто і зупинився попереду.
— Запитаємо, в чім справа, бо незручно... — пробурмотів він, вилазячи з машини.
Водій «Москвича» випростався, і вони привіталися. Ілля також заглянув під капот. Олег відчинив дверцята «Ниви» та підійшов до них.
— Доброго дня.
— Добрий день, доктор, — відповів незнайомець, знову схиляючись до мотора. — Ось ця свічка, я перевіряв. А нову ставлю — знову те саме. Анігдот якийсь!
В Олега мимоволі здригнулося серце. Незнайомець, той, що безпомилково назвав його «доктором», стояв боком, спираючись на переднє крило машини. Якраз під його вухом красувалися дві бородавки — одна більша, інша менша.
У двері кабінету головного лікаря постукали обережно та ввічливо.
— Так!
— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?
У дверях несміливо з'явилася спочатку голова, а потім і ціла постать хлопця. Вдягнутий охайно та сучасно, він тримав себе, тим не менше, досить скромно та ввічливо.
— Доброго дня, Геннадію Андрійовичу!
— Привіт-привіт... — здивовано відповів головний. — Не чекав тебе, Павле, так швидко побачити.
— Ну, рік — це хіба так аж швидко?
— А що, вже рік минув? — здивувався Лабо.
— Так, Геннадію Андрійовичу, рік і два місяці.
— Летить час... — головний наче на мить замислився про щось інше. — І чого ж ти так несподівано завітав до нас? Невже там набридло? У кращому, так би мовити, світі...
— Та ні, не набридло, — Павло сором'язливо продовжував посміхатися, — але...
— Що — але? — тон головного став жорсткішим.
— Розумієте, особисті обставини... Словом, хочу проситися
назад, — хлопець опустив очі.
— Так? — картинно здивувався Лабо. — Це тобто, як у тому мультику дитячому? Бачив — називається «Возвращєніє блудного попугая».
— Ну... — Павло зовсім почервонів. — Можна й так сказати.
— А пам'ятаєш, Павлушо, — головний різко підвищив голос, — як я казав тобі, що ти ще прийдеш проситися назад? Ти обіцяв мені, коли постійне місце випрошував, що нікуди не збираєшся, ні у які закордони? Обіцяв. Я тебе на курси посилав? Посилав. Гроші за тебе платив? Платив. А ти попрацював зо два неповних місяці і дременув! А я змушений був нову людину брати. І знову на курси!
— Я компенсую... — пробурмотів Павло, дивлячись у підлогу. — Офіційно компенсую... І ще... подарунок вам привіз...
— «Компенсую!» — передражнив головний. — Диви, які ми тепер круті й багаті! Я тебе ні з подарунком, ні без на старе місце не візьму. Я про це попереджав.
_ То на інше! — з надією вигукнув Павло.
— Іншого немає, — розвів руками головний. — Хоча... фельдшером до села на ФАП — це завжди будь ласка. Навіть вибір є. Он — Макіївка, Фертилівка... То як?
— А у місті? — Павло глянув на начальника із надією.
— А у місті — будь здоров. Потрібно було себе по-людськи поводити. Ось так. Привіт! — головний зробив жест рукою.
На обличчі Павла з'явився невдоволений вираз, і хлопець вийшов із кабінету.
Водій «Москвича» озирнувся раптово, наче відчув на собі настирливий погляд, чим застав Олега зненацька.
— Чого ви, доктор, так дивитеся?
— Та... — знітився Олег. — Пробачте, звичайно. Чисто професійний інтерес. Я би на вашому місці не ходив із цими бородавками, а видалив їх.
— Навіщо? — здивувався той. — Я вже женитися не збираюся, особливої краси не потребую. А вони мене не турбують.
— Справа не лише у красі, — пояснив Олег. — Це навіть не бородавки, а папіломи. З них може вирости, говорячи по-простому, якась гидота. Для чого ризикувати? Краще взяти й видалити, заким вони доброякісні.