У двері кабінету головного лікаря постукали обережно та ввічливо.
— Так!
— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?
У дверях несміливо зʼявилася спочатку голова, а потім і ціла постать хлопця. Вдягнутий охайно та сучасно, він тримав себе, тим не менше, досить скромно та ввічливо.
— Доброго дня, Геннадію Андрійовичу!
— Привіт-привіт… — здивовано відповів головний. — Не чекав тебе, Павле, так швидко побачити.
— Ну, рік — це хіба так аж швидко?
— А що, вже рік минув? — здивувався Лабо.
— Так, Геннадію Андрійовичу, рік і два місяці.
— Летить час… — головний наче на мить замислився про щось інше. — І чого ж ти так несподівано завітав до нас? Невже там набридло? У кращому, так би мовити, світі…
— Та ні, не набридло, — Павло соромʼязливо продовжував посміхатися, — але…
— Що — але? — тон головного став жорсткішим.
— Розумієте, особисті обставини… Словом, хочу проситися назад, — хлопець опустив очі.
— Так? — картинно здивувався Лабо. — Це тобто, як у тому мультику дитячому? Бачив — називається «Возвращєніє блудного попугая».
— Ну… — Павло зовсім почервонів. — Можна й так сказати.
— А памʼятаєш, Павлушо, — головний різко підвищив голос, — як я казав тобі, що ти ще прийдеш проситися назад? Ти обіцяв мені, коли постійне місце випрошував, що нікуди не збираєшся, ні у які закордони? Обіцяв. Я тебе на курси посилав? Посилав. Гроші за тебе платив? Платив. А ти попрацював зо два неповних місяці і дременув! А я змушений був нову людину брати. І знову на курси!
— Я компенсую… — пробурмотів Павло, дивлячись у підлогу. — Офіційно компенсую… І ще… подарунок вам привіз…
— «Компенсую!» — передражнив головний. — Диви, які ми тепер круті й багаті! Я тебе ні з подарунком, ні без на старе місце не візьму. Я про це попереджав.
— То на інше! — з надією вигукнув Павло.
— Іншого немає, — розвів руками головний. — Хоча… фельдшером до села на ФАП — це завжди будь ласка. Навіть вибір є. Он — Макіївка, Фертилівка… То як?
— А у місті? — Павло глянув на начальника із надією.
— А у місті — будь здоров. Потрібно було себе по-людськи поводити. Ось так. Привіт! — головний зробив жест рукою.
На обличчі Павла зʼявився невдоволений вираз, і хлопець вийшов із кабінету.
Водій «Москвича» озирнувся раптово, наче відчув на собі настирливий погляд, чим застав Олега зненацька.
— Чого ви, доктор, так дивитеся?
— Та… — знітився Олег. — Пробачте, звичайно. Чисто професійний інтерес. Я би на вашому місці не ходив із цими бородавками, а видалив їх.
— Навіщо? — здивувався той. — Я вже женитися не збираюся, особливої краси не потребую. А вони мене не турбують.
— Справа не лише у красі, — пояснив Олег. — Це навіть не бородавки, а папіломи. З них може вирости, говорячи по-простому, якась гидота. Для чого ризикувати? Краще взяти й видалити, заким вони доброякісні.
— Та вони мені не заважають, — знову почав незнайомець, наче до нього не дійшов зміст попередження. — Не болять вони, не ростуть… Ви краще скажіть, що зі свічками робити.
— Не знаю, — відповів Олег. — Зі свічками — не знаю.
— Одним словом, так, — відізвався Медвідь. — Хочете — сідайте до нас, до Фертилівки довезу. Ви ж туди?
— А ви до кого? — замість відповіді запитав незнайомець.
— До німця нашого, — відповів Ілля. — І ви до нього?
— Ні, ні, — той замахав руками. — Я в своїх справах. Мені вже взагалі в Фертилівку ні до чого. Розвертаюся — може, якось до Тачанова дістануся.
— Як хочете, — відповів Ілля. Хірурги, сівши у «Ниву», поїхали далі.
— Хто це? — запитав Олег. — Звідки йому відомо, що я — лікар?
— Завгосп наш, Бліщ, — відповів Ілля.
— А чому я його ніколи в лікарні не зустрічав? — здивувався Олег.
— Звідки я знаю? Певно, не довелося просто. Він в основному на госпдворі товчеться або в розʼїздах.
— Цікавий мужик якийсь, — пробурмотів Олег, намагаючись завести розмову.
— Та що у ньому цікавого? — не погодився Ілля. — Хіба що оці папіломи. Я, до речі, також казав йому — давай видалимо. А він категорично не бажає.
— А чим він взагалі займається?
— Як це — чим? Я ж кажу, завгосп. У нашій лікарні працює, — тлумачив Ілля.
— І давно?
— Та, взагалі-то, не дуже. Якщо не помиляюся — пару років. А може, й менше. Якийсь скритний тип. Та й зовнішність похмура… Памʼятаєш, я розповідав? Заходжу до трупарки… а він там ходить… наче привид замку Морісвіль. Це можна було звихнутися. Знаєш, як я злякався?