— І що ж він там робив?
— Каже — дивився, чи не течуть батареї. Але там уже давно воду спустили. Я гадаю, він просто дивився, що там косо лежить. Або шукав місце під «ресторан».
— Який ресторан? — не зрозумів Олег.
— Ну, вони, ті, хто на госпдворі працюють, о дванадцятій, не пізніше, мусять прийняти дозу. Розумієш? Пʼють люди конкретно. А головний час від часу їх ганяє. То вони різні місця для цих «фуршетів» підшукують. Там, де ніхто не ходить. Морг після того, як Терентійович, патанатом наш, до Португалії чкурнув, — просто ідеальне місце. Там же нікого тепер. Хіба хтось екзитує — тоді приїде патанатом із області, зробить розтин — і знову кілька місяців нікого.
— Невеселе місце, — посміхнувся Олег.
— Якраз для нього. Бліщ, напевно, якийсь потяг до такого має — увесь час по підвалах ходить, навіть до переходу заглядає.
— Якого переходу? — вкотре перепитав Олег.
— Підземного, — продовжував пояснювати Медвідь. — Існує довгий підземний перехід між нашим корпусом та інфекційним. І ще якісь гілки йдуть, навіть не знаю, куди. Розумієш, лікарня будувалася ще за часів холодної війни, коли Союз із Америкою воювати збиралися. Ти ж памʼятаєш, ми ще дітьми були. Імперіалізм, гонка озброєнь… Отож, кажуть, що лікарня проектувалася як базовий шпиталь на випадок війни. Тому й сховище під землею будували. Тепер воно зачинене. Я навіть кілька років взагалі не знав, що воно існує. Ну, то хтось казав, що Бліщ туди ходить, оглядає й це господарство.
— Із кимсь воювати збирається? — пожартував Олег.
— Я гадаю — ні з ким. Просто заскок такий. Ну, розумієш — людина на своєму місці, працює за покликанням…
— Сирість полюбляє, — уточнив Олег.
— Щось на манер того.
«Нива» загальмувала на околиці села поблизу двоповерхового нового будинку, що стояв осторонь.
Вони сиділи на підвіконні у коридорі відділення «швидкої», повернувшись спинами до вікна. Павло напружено мовчав. Говорив інший фельдшер, Володя — хлопчина його ж віку, вбраний у доволі вимʼятий халат.
— Ось так. Спочатку лише чутки ходили, а потім… Я, коли дізнався — відразу тобі просигналив.
— Просигналив… — невдоволено пробурмотів Павло. — Просигналив, коли вже шалаш ставити почали!
— А ти також міг скоріше збиратися! Вибач мені, з Німеччини можна за добу доїхати, а ти два тижні діставався.
— Вовчик! — Павло мало не закрутився на місці. — Ти би бачив, як я діставався! Мене в останній день, коли я мав у німця розрахунок брати, поліцаї на роботі застукали. Ми ж там усі з туристичними візами. Нам не можна працювати, я ж тобі пояснював! Я в них оцих самих два тижні у тюрязі просидів, заким депортували…
— І як в них у тюрязі? — з відвертим інтересом запитав Вовчик.
— Нормально. Годують разів у десять краще, ніж у нас хворих. Відео крутять. Можна жити.
— Н-да… — пробурмотів Вовчик. — А ти хоч зі Свєткою вже говорив?
— Яке там говорив… — скривився Павло. — Її мамаша, гадина, мене на поріг не пускає!
— Зрозуміло. Але вона завтра на зміні повинна бути! Давай, дій. Слухай, а може, з тим козлом перебазарити? З бухгалтером, га? Воно б не завадило.
— Нічого не дасть, — відрубав Павло. — Свєтка вперта. Тоді вже точно — впреться рогом, і пропало. Спробую завтра з нею сам розібратися. Іду ва-банк. Уже на роботу навіть відновився. У Фертилівку…
Промовивши назву села, Павло плюнув крізь зуби.
— Куди?! — вирячився Вовчик.
— А ти думав — куди? В головного на мене зуб ось який, — він показав, розвівши руками. — Я і так, і сяк пробував… Не візьме у місто!
— Воно й зрозуміло… — Вовчик пошкріб потилицю. — Та не плач ти раніше положеного! Перебазариш завтра з нею — і все буде оʼкей. Вона, Світлана, навмисне це тобі зробила. За те, що ти поїхав. Я її знаю. А якщо так — то вмовиш. Ти завтра, головне, на новій машині підрулюй, круто так… Але надто не вимахуйся, дівка дійсно вперта. Краще попросися, поклонися. Вони ж це люблять. Скажи, що за нею до Фертилівки навіть подався…
— Не вчи тата трахатися, — роздратовано промовив Павло, — сам знаю. Ну, гаразд, Вовчику… Йтиму я. Завтра до цієї грьобаної… Хвертилівки їхати. Справи приймати. Ось так буває, братан. З Дортмунда… у Хвертилівку, — з серцем додав хлопець.
Вони зайшли на просторе подвірʼя, засіяне стриженою зеленою травичкою. Біля будинку стояла пара коней у дорогій оригінальній упряжі. З-за рогу будинку виглядав великий чорний джип.