— Воба-на… — пробурмотів Медвідь, розглядаючи коней. — Чув про них, але бачити ще не доводилося.
— Гарні коники, — погодився Олег.
— Наче ти розумієшся? — здивувався Ілля.
— А що тут розуміти? Диви, просто блищать. Я що, не бачив, які доходяги по вашому Тачанову їздять? Машинка, до речі, також нічого.
— А ось його водокачка, — показав Ілля. — Я про неї також…
Великий пес невідомої породи, також зразково доглянутий, зʼявився невідомо звідки й неквапно наблизився до них.
— Ні чорта собі, — пробурмотів Олег, мимохіть роблячи крок назад.
— Він не кусається, мені казали… — сказав Ілля, відступаючи слідом за ним.
Пес зупинився кроків за три, без особливої люті гавкнув на повітря. Двері відчинилися, і на ґанку зʼявився високий та худий чоловік старших років із рудою бородою. Піднявши руку на знак вітання, він почав спускатися сходами, грюкаючи доволі екзотичними деревʼяними туфлями-колодками.
— Ну, це абзац… — здивувався Олег. — Просто з казки Андерсена.
— Дійсно, капці музейні, — погодився Ілля.
Німець посміхнувся і потис лікарям по черзі руки.
— Вітаю, пане Ганс! — посміхнувся й Медвідь.
— І я фас пріфєтстфофать!
— Це наш новий хірург, — представив колегу Ілля.
— Душе пріємно, — продовжував посміхатися німець. — Хошью фас посдорофіть с повишеній. Ви тіпʼєрь клафний хірург… Я зналь фаш прєдшестфєнік Мікола Прокопофіч. Да, я ошень опєчалʼєн…
— Що поробиш… — розвів руками Медвідь. — Ми всі також. Але життя не стоїть. Справу, як то кажуть, однаково потрібно робити. Того й приїхали до вас просити допомоги — тим паче, ви запрошували.
— Да, я памятайт свой обєцянок! — темпераментно запевнив Ганс. — Старий Ганс найн кидайт слова на фосдух!
— Кидати на вітер, — виправив Ілля, — так у нас кажуть.
— Так, прафільно! — зрадів німець.
Вони рушили до старої липи, під якою стояли дві лавки, захищені дашком у вигляді симпатичного «грибка».
— Ну, чого тобі ще? — невдоволено промовила Світлана, вийшовши у коридор на сходи. Вона притискала собою двері до реанімаційного відділення, спираючись на них складеними за спиною руками.
— Гарно виглядаєш… — зауважив Павло, підійшовши до неї. — Тільки щось прийом не надто радісний.
— А ти на який розраховував? — здивувалася дівчина. — Ти собі зібрався і поїхав. Мене покинув. Сидів би там ще років зо три, якби я заміж не зібралася. І взагалі, Павлушо, всякі дебати у твоєму стилі нічого не дадуть. У мене вже все вирішено. Безповоротно. Тільки нерви мені псуватимеш.
— Ну, по-перше, — почав Павло, — я тебе не кидав, а тимчасово поїхав. І ти про це знала.
— Без моєї згоди поїхав! — перебила вона, підвищуючи голос.
— Але для твого ж блага!
— Добре собі благо — сидіти самій і дивитися, як кращі роки минають…
— Роки — це відносно, — не погодився Павло. — Ті, що попереду — ще кращі. А, по-твоєму, я мав сидіти тут на зарплатні двадцять доларів за місяць? І співати тобі, як тебе кохаю? Голий та босий? За пару років ти сама побачила би, що самим коханням не проживеш, що треба і вдягнутися, і дітей нагодувати. Я що — для себе старався, так?
— Павлушо, — скривилася вона, — я ще раз тобі пояснюю…
— Тим паче, я вже повернувся, — продовжував тиснути хлопець. — Я вже тут. І нікуди більше не поїду. Вже на роботі відновився. Та й взагалі… Ну, пробач…
Він нахилився до неї, але Світлана ступила крок назад.
— Він що, кращий від мене?
— Ця розмова безглузда, — ще раз повторила вона. — Я вже все вирішила. Мені однаково, де ти працюватимеш. Це твоя справа. Ти розумієш? Мені тепер просто не до тебе. Я навіть не вибачаюся, бо ти сам винен. І прошу, не тріпай мені нерви. Не роби так, щоб в мене залишилися про тебе погані спогади.
— Еге, — пробурмотів він, — нехай вони краще в мене поганими лишаться.
— Усе! — Світлана смикнулася йти. — У нас важкий хворий поступив, а я тут стирчу.
Але Павло схопив її за руку.
— Свєтка, ну що ти робиш?! Ти ж потім шкодуватимеш! Разом шкодуватимемо! Давай увечері зустрінемося і спокійно…
— Ні! Ніяких вечорів!
— Це тому, що ти знаєш: зустрінемося — передумаєш.
Вона видерла свою руку.
— Павле, я тебе прошу — вали назад до своєї Німеччини і не влаштовуй тут вистав! Зрозумів? Не роби себе посміховиськом.
— Не зрозумів, — вперто промовив Павло. — Я тут живу і працюю. І хочу тебе. Тому назад не поїду. Мене взагалі депортували. І мені потрібна ти.
— О, маєш! — Світлана схопилася за двері. — Того ти й згадав про мене. Депортували. Нехай би тебе ще й звідси депортували.