Вона сильно смикнула двері, але його нога продовжувала їх утримувати.
— Я нікуди не поїду, — майже по складах промовив він. — Я сиджу вдома і чекаю, доки ти заспокоїшся, а потім… Свєтка, ну я тебе прошу…
Павло нарешті відпустив двері, й вона тихо зникла у відділенні.
Олег увійшов до кімнати голий по пояс, дотираючи шию рушником. Скінчивши цю приємну процедуру, він кинув рушник на крісло, увімкнув пультом телевізор і впав на тахту. Телефон валявся там. А номер свого абонента він давно вивчив напамʼять.
— Алло! Ти, Володю?
— Я, хто ж іще… Думав, уже не дочекаюся від тебе звісток.
— Вважай, що дочекався, — Олег збирався із думками. І не просто звісток, а певних результатів.
— Ну, кажи.
— Знайшов невідомого з бородавками.
— Та ну! Ось бачиш! — складалося враження, що в співрозмовника просто перехопило подих. — І хто ж він?
Олег машинально повідав усе, що знав про Бліща, хоч і усвідомлював, що не варто вантажити Володю зайвою містикою.
— А до цього де працював? — зосереджено спитав Якимець.
— Не знаю… Хтось казав, наче військовим був, але…
— Значить, так. Розкопай про нього все, що можливо. Хто, звідки…
— Та яким чином? — розгубився Олег.
— Яким-яким… Ну, хоч би трудову книжку його подивися.
— Та хто ж мені її дасть?
— Олег… В тебе є гроші? За гроші секретні державні документи показують, а не те, що трудову книжку якогось бариги.
— Гаразд, — відізвався Олег. — Зроблю. Ага, мало не забув! Ну… словом… ампутаційний ніж у них пропав. У відділенні. Великий ампутаційний ніж. Це такий довгий… Словом, схожий на той, що тобі снився. Коли — невідомо. Але в минулому році — точно. Якраз тоді виявили пропажу, коли хотіли оперувати того Якимчука, який утік.
— І ти мало не забув мені це сказати?! — заволав Якимець. — Ну-у… ти даєш, друже.
— Але ж не забув! — виправдовувався Олег.
— А… оті, рамки рентгенівські не пропадали?
— Володю… — змучено промовив Олег. — Рентгенівських рамок у лікарні штук пʼятдесят, а може, й більше. Хто за ними встежить. А ніж ампутаційний — один. Точніше — був один.
— Розумію, — погодився той. — Ну, гаразд. Це важливо… Дуже важливо… Але ти поки що облиш. Розвідай про того, з бородавками. І я тебе прошу — відразу телефонуй. Добре?
— Добре, — пообіцяв Олег, — відразу. Тільки навіщо він тобі здався?
— Розумієш… — Якимець перевів подих. — Це ж я його… тоді… ну, замочив. Він мене кожного разу до столу привʼязує, щоб ногу відрізали. Сміється так гидливо… Я видираюся і бʼю його. А тоді беру ті мотузки і вдавлюю за шию. Поки язик не вилізе. І це щоночі… Ти не пробував, як це…
Запхавши мобільник під подушку, Олег поклав руку на очі, розпачливо хитаючи головою.
Павло мовчки сидів за столом, збираючись напитися. Перед ним стояла пляшка горілки — і зовсім не було закуски або, принаймні, склянки. Погляд хлопця прикипів до однієї точки. Він наче забув на якийсь час, для чого тут всівся. За дверима почулося шурхотіння, приглушені голоси.
— Павлику! Павлушо! — покликала хлопця мати.
У двері постукали.
— Мамо, я ж просив не чіпати мене!
— Павлику, відчини, до тебе прийшли.
Він здригнувся і скочив на ноги. Було видно, що по обличчі хлопця промайнула якась тінь надії. Не вірячи, він підійшов і відімкнув двері. Так, звичайно… Це не могла бути вона. На порозі стояли двоє його друзів — Володя та Андрій. Павло лише зневажливо гмикнув.
— Чого приперлися? Вас що, не запросили на весілля?
— Взагалі-то запрошували… — почав Андрій. — Але…
— А ти що… — Вовчик, побачивши на столі пляшку, відтіснив Павла і продерся до кімнати. — Диви, Андріано! Він сам! Без нас приговорити її зібрався!
Із виглядом знавців обоє вже розглядали звичайнісіньку пляшку «Столичної», наче це було хтозна-що. Мати Павла, задоволено зазирнувши у щілину, причинила двері й тихенько пішла.
— Чого привалили? — не на жарт розлютився Павло. — Якого милого? Ви що, зовсім обичіли у цій дірі? Ви що, не врубаєтеся? В мене життєва трагедія, а ви тут…
— Так, — хлопці перезирнулися, — ми ж і прийшли її з тобою розділити.
— Щоб менше було на брата. В нас же колись також будуть життєві трагедії, то і ти нам допоможеш.
Андрій багатозначно підкинув пляшку на руці.
— Одним словом — давай! — Вовчик діловито поліз до шафи, потім відчинив бар, дістав склянки. — Я бачу, чарок у тебе не водиться, хоча — яка різниця?
— Дійсно, — підтримав Андрій, — він взагалі з горла збирався…