— А закус? — продовжував нишпорити Вовчик. — Ти ж не хочеш сказати, що ті німаки без закусу вживають? Слухай, Андріано, а він тут взагалі-то другий тиждень уже товчеться, а ще за приїзд не виставив!
— І за нове місце роботи, — підхопив Андрій, — за посаду…
— Дійсно! — здивувався Вовчик. — Він же тепер головний лікар лікувального закладу, ФАП називається. Фельдшерсько-акушерський пункт.
— Н-да… — здивовано промовив Андрій. — Перша людина після голови колгоспу!
Павло мовчки наливався люттю, не знаючи, що йому робити.
— Мовчу! Мовчу! — Андрій підняв обидві руки догори.
— Та годі вже тобі! — дружньо штовхнув його у бік Вовчик. — Дійсно, ти б хоч якийсь шнапс виставив, а то горілка…
— Гидота — цей їхній шнапс, — пробурмотів крізь зуби Павло. — Горілка краще. А питиму без закусу. Їсти — справа свиняча. Вам треба закус, ви й несіть.
— Ну, то й ми без закусу, — погодився Андрій.
— Павлушо, — підлесливо зауважив Вовчик, — а я там у барі цукерки бачив, круті такі… Може, оприходуємо? Не ковбаса, звичайно, але…
— Приходуй, — байдуже відповів Павло. — Спеціально привіз, думав…
— Та годі вже тобі! — всерйоз обурився Андрій. — Їй гірше. Дурні баби… Завжди думають дупою, а потім шкодують. Не переживай, перетреться все. Час лікує. Давай…
Горілка була вже розлита по склянках, і компанія випила. Двоє, роздерши по-варварському коробку, закусували німецькими цукерками. Господар занюхав рукавом. Майже одразу ж налили по новій.
— Мужики, а ви що, серйозно не підете? — несподівано запитав Павло.
— На весілля? Звичайно, ні! — заявили обоє одночасно. — А на хріна воно нам здалося? Ми тут, поруч із тобою.
— Ми ж друзі!
— Слухай, Павлушо, — запопадливо почав Вовчик. — Ти вже там, напевно, битий вовк. Може, і я з тобою? З рік попрацюю… Місце можна знайти?
— Якщо пошукати — можна, — відповів Павло, в якого вже добряче заплітався язик.
— А якщо зловлять? У них же заборонено, щоб наші працювали!
— То й що? Ну, депортують… Як мене… Візьмеш прізвище жінки, зробиш другий паспорт — і знову поїдеш. Наш брат скрізь пролізе. Он, мене за рік жодного разу не зловили. Лише наприкінці, та й то — із власної дурості…
— А як ти так?
— О… ціла наука… — здавалося, господар уже й забув про власні проблеми та життєву трагедію. — Де тільки не ховався. І в сараї в бауера, і по підвалах… Головне, щоб тебе у процесі праці не накрили. А так — візу маєш законну — ходиш, наче біла людина: де собі хочеш, нічого не боїшся.
— Так вже й нічого? — підозріливо скривився Андрій.
— Абсолютно. Я весь час навіть гроші при собі тримаю. Уяви собі: ходиш увечері по вулицях, а в кишені кілька тисяч «зелених» — і зовсім не страшно. Там у них порядок — будь здоров! Поліцай мало не на кожному розі стоїть… Тільки коли переїжджаю сюди, тоді починаю по-справжньому боятися.
— Не знаю… — пробурмотів Андрій. — Я, напевно, так би не зміг. Як на мене, краще скромно, але надійно.
— Із нашими доходами «скромно» — не те слово, — відрубав Павло. — Злидні… А щодо того, що не зміг би… Ти би бачив, які туди приїжджають маститі голови колгоспів — у норкових шапках, із гонором… І як вони різко вчаться по смітниках ховатися!
— Чуєш, друган… — Вовчика на той час вже конкретно розвезло. — А ти хоч знаєш, для чого ми прийшли? Андріано, ну, скажи йому!
— Так! — підтримав Андрій. — Знаєш? Ні, ми би й так прийшли, це зрозуміло, але…
— Одним словом, — продовжив Вовчик, — це твоя матуся просила, щоб ми тебе посторожили.
— Кого — мене?! — здивувався Павло. — Як це?
— Ну, боїться, як би ти собі чого не вдіяв…
— Вени там не порізав, чи ще чого…
— Ха! — Павло відверто розреготався. — Ви що, ідіоти? Ні, ну ви, мужики, тут зовсім до ручки доходите… Розвеселили, дякую…
— Ну чого ти! — образилися обидва. — Ми ж серйозно… Хто тебе зна… Людина у такому стані може…
— Не може! — обрубав Павло. — Собі не може. Собі й так вистачає. А ось ідею ви мені підкинули… Гм-м… Дуже цікаво…
Обидва хлопці з цікавістю та подивом вирячилися на Павла, який вже підвівся з-за столу і, зосереджено хитаючи головою, тяг із шафи сорочку.
За кілька хвилин мати Павла злякано дивилася, як вони збираються кудись іти — всі троє.
— Хлопці, куди ж ви? Я вас нікуди не пущу в такому…
— Усе гаразд, мамо.
— Усе гаразд, тьотю Надю, — підтвердили Андрій із Вовчиком. — Не бійтеся, ми за ним приглянемо.
— Усе буде оʼкей!
Хмільна компанія забралася геть, залишивши у дверях розгублену та перелякану жінку.