Цього вечора хірург ургентної служби Ілля Петрович Медвідь виявився настільки змученим, що, видершись нарешті з роботи та потрапивши додому, не схотів ні вечеряти, ні вмиватися. Сталося так, що ургентне чергування розпочалося, щойно скінчився робочий день. Пересічний селянин цього вечора наче сказився. Люди падали з драбин, запихали пальці до січкарень. Ті, хто тижнями викохував гнояки на власному тілі, саме цього вечора наважувалися вирушити по медичну допомогу до районного шпиталю. Одна бабця, яку ще від рання покусав сусідський пес, на запитання, чого ж вона сиділа й чекала до вечора, відповіла воістину безпрецедентною фразою: «Шкода було сонячного світла». Ну, звісно, лікуватися можна й уночі, а заким день — потрібно господарство обходити. А коли зовсім звечоріло, ті, хто врізав більше належного, почали, кажучи по-простому, бити одне одному пики.
Тому, опинившись удома близько дванадцятої, Ілля лише зазирнув до спальні. Дружина вже спала. Обоє хлопчиків також поскручувалися на своїх диванчиках. Практично не роздягаючись, лікар накрутив будильник на сьому і влігся на дивані у вітальні. Натягуючи ковдру на голову, присунув ближче телефон. Адже гарантії, що цей потік остаточно припинився, не було жодної, а ургентувати належало до ранку.
Сон, що наснився йому, не йшов ні в яке порівняння з жахіттями пана Якимця. Снилося, що озвався телефон, передбачливо підсунутий до дивана, й нерозбірливий голос фельдшериці зі «швидкої» заторохкотів йому у вухо:
— Доктор, збирайтеся! До лікарні вас треба.
— Що там? — ледве виговорюючи слова, як і належало вві сні, запитав він.
— Живіт привезли, треба дивитися.
— Давайте машину…
Ця фраза була довшою, і вимовити її виявилося ще важче. На останніх словах Ілля навіть злякався, що зараз прокинеться. Так і сталося. Він перевернувся на інший бік і розплющив очі. Телефон мовчав, усе було спокійно. Лікар знову перевернувся та, накриваючись із головою, засопів.
Щойно заснув, наснилося ще жахливіше. Нібито до його будинку підʼїхала «швидка», з неї виліз шофер, підійшов до дверей і почав гупати в них кулаком. Гупання це витримати було неможливо. Але ще важче виявилося піднятися, щоб сказати йому «пару ласкавих». Це вже означало — точно прокинутися вдруге.
Розлупивши очі та покректуючи, Ілля підняв голову. У двері дійсно гупали і дзвонили одночасно. Він скочив із дивана, наштовхуючись спросоння на стіл та крісла. Це справді був шофер «швидкої».
— Доктор, — невдоволено почав той, — я вже пʼятнадцять хвилин чекаю і вже пʼять хвилин стукаю та дзвоню!
— Га? — здавалося, Ілля лише зараз остаточно прокинувся. — А що, телефон не робить? Чому не дзвонили?
— Як це — не дзвонили? — шофер здивовано вирячився на нього. — Ми ж телефонували. Ви відповіли, мовляв, збираєтеся, щоб посилали машину.
— А… от чорти… — Ілля лише пошкріб потилицю. — Йду!
Він сів на диван і почав навіжено вдягатися. Обличчя лікаря висловлювало здивування та злість. Трубка на присунутому звечора телефоні красномовно лежала «навпаки».
Надворі стояла ніч. Гучна весільна музика гупала зовсім поруч, здавалося, просто за стіною хліва, під якою хтось порпався.
— Павлуш, а пса точно немає? — боязко запитав Вовчик.
— Немає, десь вештається.
— А як повернеться?
— Не бійся, він мене знає, — відмахнувся Павло, — це ж наші родичі.
— Ну що ти там махаєшся так довго?
— Не можу розвʼязати, — крізь зуби сичав Павло, — бабуля так замотала…
— То розріж…
— Чим?! Зараз…
Нарешті двері заскрипіли.
— А точно нікого немає? — не вгавав Вовчик.
Андрій, злодійкувато озираючись, увесь час стояв мовчки.
— Звичайно, немає. Усі ж на… — навіть зараз йому важко було вимовляти оте «весілля».
Музики на сусідньому подвірʼї припинили фальшивити і гучний «набитий» весільний голос обʼявив у мікрофон:
— А тепер, дорогі гості, просимо всіх за стіл. До нас прибула ще одна група гостей. Як то кажуть, краще пізно, аніж ніколи! Прошу! Зустрічайте!
Заграв весільний марш. Публіка оваціями висловлювала своє захоплення.
Хлопці пролізли до хліва. У кутку за загородкою рохкало двоє свиней, в іншому припʼята корова флегматично жувала сіно. Навпроти неї розташувалася припʼята коза. Вона, зиркнувши на несподіваних гостей, продовжувала жувати. Павло підкрався до неї і відвʼязав від скоби.
— Ну, чого стали, помічники? Давайте.
Козу тихенько вивели надвір, а двері зачинили. Ведучи худобину на мотузку, обійшли сарай. Павло знову дав тварині хліба. Коза слухняно ішла за ним.