— Тут, — тихо промовив покинутий «Ромео».
— Ого! Потім так далеко вести! — висловив невдоволення приятель. — Може, краще в них?
— Ти що, шизанувся? — шикнув на нього Павло. — Яке — «в них»?! Там двісті пʼятдесят чоловік гостей! Постійно зайнято. В чергу станеш? З козою?
Хлопці порскнули у кулаки.
— Давай, Полька, гарна моя…
Козу приголубили і дали останній шматок.
— Ну, вперед…
Павло розчинив деревʼяні дверцята маленької хатки, якою виявився старий смердючий туалет.
— Тісно, з-зараза…
Андрій з Вовчиком, тримаючи козу за роги, «утрьох» якось втиснулися туди.
— Ну, чого ви телитеся? — підганяв Павло. — Давайте!
Вони із натугою підняли козу за роги, взявши одночасно за задні ноги — кожен зі свого боку. Павло підскочив і почав допомагати ззаду. Нещасна худобина, мекаючи, намагалася пручатися. Нарешті її задні копита зникли у дірі, а передніми вона марно намагалася затриматися за краї. Скоро й голова кози, яку продовжували міцно тримати за роги, зникла у смердючій темряві.
— Глибше пускайте! — командував ззаду Павло. — Там рівень гімна низько стоїть.
— Ну, ти просто по-науковому висловлюєшся, главврач фертилівський…
— І дивіться — міцно тримайте! — продовжував сичати той. — Бо як впустите — то фіга потім виловимо!
Вони пихкали, спираючись вільними руками на краї діри та відвертаючи носи, плюючись та лаючись. Знизу почувся плюскіт.
— Ну, арієць, це тобі так не минеться…
— Нехай-нехай, потім будемо квитами, — бурмотів Павло. — А ви як думали? Просто співчувати — це й дурний може. Гаразд, тягніть уже. Та навпаки, дебіли! Рогами поміняйтеся! Щоб ви перші вийшли, бо повимащуєтеся…
Насилу козу витягли догори. З дверей туалету зʼявилися дві дупи. Низько згинаючись, відвертаючи обличчя, Вовчик із Андрієм тягли за собою нещасну худобину. З неї спадало та крапало.
— Ну й сморід у цій параші…
— Павлушо, а кози — вони не струшуються, як пси?
— Тихо! — шикнув «начальник». — За мною!
Вони прослизнули крізь якусь хвіртку і зникли у темряві.
Тим часом староста відривався «на повну».
— А тепер, дорогі гості, — горлав він у мікрофон, — на всіх нас чекає сюрприз. Прошу хвильку уваги! Егей, шановний у кутку! Як ви гадаєте, хто сьогодні вирішив передати молодим та всім нам вітання у цей знаменний день?
Запанувала тиша.
Несподівано полог брезенту, що закривав вхід до шалашу, піднявся, і на людей вирячилася козяча голова, яка перелякано обертала очима.
— Лети, голубко… — пробурмотів Павло, розбігаючись і націлюючись у козячий зад, наче у мʼяч, що застиг на одинадцятиметровій позначці.
Коза дико мекнула і, вскочивши у шалаш, дременула поміж рядами. Почулися зойки, вигуки, а потім піднявся справжній крик, який зростав по мірі того, як до гостей доходило, що ж відбувається. Незабаром звук цей перетворився на суцільний лемент. Жінки вищали на повну силу. Двісті пʼятдесят чоловік скочили з місць в одностайному бажанні зникнути з шалашу, не розуміючи, що це неможливо. А нещасна худобина, вкінець очманівши від цього галасу, скакала по столах, наче гірська сарна, розбризкуючи жахливий детрит на всі боки. Один час на тлі загального переполоху почали були зʼявлятися тверезі заклики на кшталт «Ловіть її!». Кілька найбільш відважних джентльменів, яким уже було море по коліна, кинулися здійснювати це. Від цих спроб коза, усвідомивши агресивні наміри натовпу, перетворилася на справжній вихор. Втікаючи від молодців, вона пірнала під столи, а звідти, наче торпеда, врізалася у натовп жіноцтва, залишаючи на дамах та панночках жахливі сліди. Почалася справжня давка, і якби не брезентові стіни та негебльовані дошки каркасу, які траплялися подекуди між металевими трубами, можна було б із успіхом знімати черговий фільм про загибель «Титаніка». Саме ці стіни деякі кмітливці, не в змозі продертися до виходу, марно намагалися пробити за допомогою алюмінієвих виделок, позичених у давно не працюючій заводській столовій. Ножів же за етикетом, якого дотримувалися на подібних дефілядах, не подавали.
Лишивши черевики у прихожій, Ілля змучено опустився на диван і почав скидати штани. Годинник на полиці показував третю. Лікар підсунув до себе першу-ліпшу з маленьких вишитих подушок, що трапилася під руку, натяг, як і увечері, на голову ковдру та заплющив очі. Проте несподівано, згадавши щось важливе, знову скочив. Узяв телефон і знову присунув до дивана, після чого вже влаштувався фундаментально.
Наче знущаючись, підлий апарат і цього разу не дав йому спати до ранку. Ілля звісив руку з дивана і зняв слухавку.