Олег ішов коридором третього поверху поліклініки, клянучи подумки свого роботодавця. Він досі не знав, як вирішуватиме це слизьке питання із завкадрами. Постукавши, увійшов.
— Дозвольте? Ой…
Це дитяче «ой» разом із якоюсь жалюгідною посмішкою вилізли з нього саме, коли побачив, хто сидить за столом. Це була дамочка «із джгутом». На ній був одягнутий той самий елегантний брючний костюм, а складений білий халат охайно висів на спинці стільчика.
— Пробачте… — промимрив він. — Це ви? Оце так зустріч…
— Так, Олег Вікторович, це я, — відповіла вона. — Розумію ваше здивування. Такий великий доктор із великого міста, як ви, не заходить до завкадрами при оформленні на роботу в такий крихітний шпиталик. За нього клопочеться особисто головний лікар. Саме тому йому потім і доводиться витрачати дорогоцінну енергію та нерви, розпікаючи канцелярських працівників за некваліфіковане накладання джгутів та повʼязок.
— Гм-м… — Олег ніяково зсунув шапочку на лоба. — Нормально… Хоча джгут, взагалі-то, повинна вміти накладати кожна людина, якщо вже бути справедливим. Тим паче — освічена людина з високим загальним рівнем…
— Це що, такий комплімент? — жінка здивовано скинула бровами. — Ну, ви, Олегу Вікторовичу, я бачу, з честю виходите з будь-якої ситуації.
— Специфіка роботи, знаєте… — зберігаючи напівжартівливий тон, пояснив лікар. — Якщо цього не вміти — можна зробити погано хворому. Або собі… Хоча, загалом ви праві. Я поводив себе не надто етично.
— Нестримано, — підказала вона.
— Дійсно, — погодився Олег. — Приношу вам свої щирі вибачення.
— Навіть так? — завкадрами знову здивовано знизала плечима. — Ну що ж… Приймаю. Але тоді й ви повинні, нарешті, прийняти мої — з приводу заляпаних штанів та інших незручностей.
— Домовилися, — тепер уже Олег посміхнувся широко та з полегшенням. — Отже, всі непорозуміння між нами вичерпані?
— Я гадаю, так, — відповіла вона.
Двері розчинилися, і на порозі зʼявилася миловидна лікарка — стурбована та дещо захекана. Це була невропатолог, Світлана Сергіївна Ланько.
— Ольго, — заявила вона з порогу, — добрий день, Олег Вікторович… Я не можу. Пробач. До реанімації хворого завезли, важкого. Терміново невропатолога вимагають. Біжу. Все.
Двері миттєво зачинилися, і Ольга лише якось безпорадно озирнулася.
— А… — завагався Олег. — Що, якісь проблеми?
— Та як вам сказати…
— Якщо це не виходить за рамки моїх можливостей, був би радий допомогти, — запропонував він.
— Так? — вона на мить замислилася. — Ну, ми збиралися каву пити… Якщо можете — будь ласка.
— Напросився, — Олег тільки розпачливо розвів руками. — Пробачте, я сьогодні дійсно якийсь тормознутий.
— Ну що ви! — заперечила вона.
— Тоді із задоволенням. Зараз прийду, — і Олег взявся за ручку дверей.
Завкадрами стурбовано глянула на годинник.
— Ви надовго? Справа в тому, якщо хочете допомагати — то треба вже.
Чоловік лежав на функціональному ліжку реанімаційного відділення весь блідий, часто дихаючи. Лікар Щур, який щойно обстежував його, нарешті розігнувся і швидко пішов до ординаторської, кинувши на ходу сестрі:
— Наталю, переключи, бо система закінчується. Гемодез постав…
Увійшовши до ординаторської, він набрав номер.
— Адо Василівно? Щур вас турбує. Ходіть до нас. Уже. Хворий серйозний. Годину тому поступив. Мужик — сорок два роки. Діагнозу немає, стан прогресивно погіршується. На очах помирає. Що? Я гадаю, якась інтоксикація, невідомого генезу. Так, клянеться, що нічого такого не пив. І не їв! Ми з його жінкою дводенне меню переглянули, немає до чого доколупатися — всі те саме їли. Так, вже всі дивилися, і невропатолог. Ні, з отрутами не мав справи. Приходьте, збираємо консиліум. Чекаю…
Поклавши трубку, він вийшов і зіткнувся у дверях із Медвідем.
— Чого ти знову? — не зрозумів Ілля.
— Заходь, сідай. Консиліум збираємо.