— Чув. — Я не можу приховати розгубленості. — Бідний, слабий Опорінус…
— Ваше щастя, що у нас вільномисляче місто вільної реформації, а якби сталося це в оплоті папської нечестивої церкви, ви б уже диміли на вогнищі!
— Так, це велике щастя, — погоджуюсь я. — Але й у вас невдовзі задимлять вогнища, як в оплоті вільної реформації Женеві. — Помовчавши, я додаю: — Тому що всі ви — одного поля ягода, тому що всі ви — злі невігласи, радісні мучителі, катюги вільного розуму й тюремники людської волі…
ЕПІЛОГ
У палаті горів нічник, і дві жовті плями від нього симетрично застигли на підлозі й на стелі. Хлєбников сидів біля ліжка і лічив пульс Лижина.
— Здрастуйте, Володимире Костянтиновичу, — сказав я.
Лижин подивився на мене прозорими очима, сором'язливо усміхнувся і ледь чутно шепнув:
— Ви пробачте, у мене щось із пам'яттю коїться…
— Мене звуть Станіслав Тихонов, — подався я до нього.
— Так-так, — сказав Лижин. — Щось пригадую…
І я з відчаєм зрозумів, що він нічого не пригадує. Хлєбников повернувся до мене, зробив заспокійливий жест рукою:
— Є окремі провали в пам'яті. Це відновиться…
Лижин дивився в стелю, де застигли жовті плями світла, наче два сплющених місяці, потім сказав спроквола:
— У мене таке відчуття, що мені снився якийсь величезний барвистий сон, прекрасний і страшний. Але я нічого з нього не запам'ятав.
Хлєбников запитав:
— Володю, ти пам'ятаєш, хто такий Парацельс?
— Парацельс? — здивовано глянув Лижин. — Знаменитий лікар і хімік. Він помер дуже давно. А чому ти питаєш?
— Просто так. Колись ти ним дуже цікавився.
— Ага. Та це було так давно, я вже все забув. — Він полежав мовчки, щільно склепивши повіки, потім розплющив очі й сказав: — Мені здається, що перед пробудженням, уже наприкінці дивовижного сну мені хтось крикнув, я виразно чув ці слова, з ними я прокинувся: «Будьте як діти, не майте гнітючого минулого, і тоді перед вами відкриється сонячне майбутнє…»
— Хіба, Володю, ми можемо відмовитись від нашого минулого? — спитав Хлєбников.
— Мабуть, ні, — похитав головою Лижин. — Від минулого звільняє тільки безпам'ятство…
Тихо спливали хвилини. Хлєбников підвівся зі стільця, я глянув на Лижина — він заснув. Ми вийшли з Хлєбниковим у коридор, обнялись, я спустився по сходах, відчинив двері на вулицю. Благословлялося на світ, слабкий, осінній, проте обрій був чистий, з рожевим підбоєм — сонце скоро мало зійти. І, простуючи в напрямку Преображенки, під кінець цієї неймовірно довгої і метушливої ночі, я думав про те, що Лижина у сні ошукали — майбутнє відкрито для тих, хто ніколи не забуває свого минулого.
… Пробігли роки, просочились у вічність, як вода в сухий пісок. Розійшлися по світу учні, читають лікарі написані мною «Парамирум» і «Парагранум», видано томи моєї «Великої хірургії». Понад півтори тисячі рукописів лишаю я людям.
І радію дневі закінчення праць моїх і приходу спокою.
Пливу я над гранню двох світів — вона невидима й реальна, як полуденний морський горизонт.
Ще мить, і я перейду цю грань, виринувши в іншому, прекрасному й важкому світі. Порохом забуття розсіюється гнітюче минуле, я, мов дитя, народжуюсь у сонячному майбутньому, і не лякає мене могильна плита, яку я звідси прозріваю. Викарбувано на сірому камені:
«Тут поховано Філіппа-Теофраста, неперевершеного доктора медицини, який тяжкі рани, проказу, подагру, водянку та інші неймовірні хвороби тіла ідеальним мистецтвом зцілював і заповідав своє майно розділити й пожертвувати біднякам. 1541 року на двадцять четвертий день вересня змінив він життя на смерть».
Та немає в мені страху, бо не змінити смерті життя, віддане стражденним у світі цьому…