— Не квапте мене, Тихонов, це погана звичка, — сказав Халецький спокійно.
У лабораторії було майже зовсім темно, вікна щільно зашторені, й тільки самотній сонячний промінь, сліпучо-яскравий, розтинав кімнату надвоє і падав на золоті дужки окулярів, що нестерпно сяяли, коли Халецький за звичкою похитував головою.
Я сказав йому:
— Наслідки експертизи потрібні завтра вранці.
— Що за поспіх? — здивувався Халецький.
— Є давнє прислів'я: «Пильнуй честь більше ока». А розмова саме про це…
Халецький похитав головою, і мені здалось, що він усміхнувся.
— Тихонов, ви ж навчалися в університеті, пам'ятаєте звід законів вавілонського царя Хаммурапі?
— Так. І що?
— Там сказано, що лікар, винний у втраті пацієнтом ока, розплачується своїми руками. Через поквапливість можна помилитися, і ваш пацієнт втратить не тільки око, але й честь, яку слід пильнувати ще більше.
Халецький розгорнув білий конверт, дістав пінцетом відламочок корка, оглянув його у промені сонця, що падав з-за штор.
— Що ви з ним збираєтеся робити?
— Мікрохімічний аналіз, використаємо флуоресценти. Не допоможе — подивимося рентгенодифракцію. Щось таки дасть результат. Наука знає багато гітик, — засміявся він.
— Можна щось витиснути з цього корочка? — запитав я з надією.
— Хтозна, спробуємо.
Лабораторія, здавалося, була єдиним прохолодним місцем на землі, й звідси не хотілося йти. Халецький і не квапив. Він обернувся до мене, й знову сонячний полиск рвонувся із золотої дужки його окулярів. Очей Халецького не було видно, але я знав, що він уважно дивиться на мене.
— Ну, Тихонов, а що думаєте про цю справу ви?
— Не знаю. — Я знизав плечима.
Халецький запитав:
— Вважаєте, що Поздняков каже правду?
— Не знаю, нічого я не знаю. Адже вам відомо — міліціонери, як і решта громадян, не святі, з ними теж усяке трапляється. Дарма що не хочеться цьому вірити.
Усе-таки інспектор Поздняков помилявся, коли говорив мені, що знає його тільки погань і шпана. Знайшлось кому й добре слово сказати. Похвальних гімнів йому не складали, але добрі слова були сказані й у жеках, і мешканцями будинків, і у відділенні міліції, до він служив.
Я скористався порадою Чигаренкова, який сказав: «Якби мене спитали, я б радив підняти всю документацію Позднякова — подивитися, кого він міг останнім часом особливо сильно прибрати до рук».
От я й читав цілими годинами численні рапорти, доповідні, подання, актів й протоколи, які Поздняков складав роками. Читав, робив у своєму записнику помітки й розмірковував про той страхітливий казан, у якому вдень і вночі варяться дільничні. Цим я займався до обіду. А в другій половині дня ходив по квартирах і дуже обережно розпитував про інспектора. Робота страшенно нудна й зовсім малопродуктивна. Але цього вимагала одна з версій, а я звик доводити до кінця кожну з них — не через службову запопадливість, а щоб не переробляти все заново.
Окремо я читав скарги на Позднякова від громадян. Виявляється, на дільничних подають досить багато скарг.
А потім говорив з Поздняковим, і знову читав потьмянілі папери, й знову розпитував громадян…
— Культурна людина, зразу видно: зі мною завжди перший вітається…
— Звірюка він, а не людина…
— Мужчина він, звичайно, правильний, завжди тверезий, строгий…
— Само собою, на грошики ліві в нього нюх, як у гончака…
— Кощій паршивий, він чоловіка мого, Федюніна Петра, годувальника, на два роки оформив…
— А на суді ані слова про те, що Петько Федюнін з ножем на нього кидався, — сім'ю, звісно, жалів, бо ж дітей там троє….
— Не місце в міліції такому держиморді — він моєму хлопчикові руку вибив…
— Сусідський то хлопчина. Було таке діло. Вони з приятелем у під'їзді жінку роздягати почали. У хлопчини того два метри зросту…
— Людина він замкнута, зрозуміти його важко. До того ж він самітний, здається?
— І якщо Поздняков не перестане тероризувати мене своїми погрозами, я буду змушений звернутися у вищі інстанції…
— Дисциплінований, акуратний, ніякої розхлябаності…
— Одне слово — дідько! Дикий чоловік. З ним як у лічилки в дітей: тато — мама — жаба — цапа! Я, може, пожартувати хотів, а він мене — за барки і на цугундер…
— Замість того щоб по закону затримати дармоїда, який втік з поселення, дільничний Поздняков дав йому можливість безкарно ушитися, незважаючи на нашу заяву…
— Чого ж ви, Андрію Пилиповичу, не затримали дармоїда? — запитав я Позднякова.