* * *
Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила,
як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.
Я в людей попрошу тільки віри
в кожне слово, почуте від мене,
в кожний погляд очей моїх сірих,
в кожну ласку рук нестудених.
«Проміння землі», 1957 р.
"Я виросла у Київській Венеції..."
* * *
Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кістики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів... острів Тугорханів...
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев’яної Венеції.
"Я виростала у садах"
* * *
Я виростала у садах,
де груші достигали теплі,
і курявою лист пропах,
і соковиті пахли стебла.
Я виростала у полях,
де сонця схід — неначе спалах,
де потривожена рілля
опівдні м'яко парувала.
Я виростала у лісах,
де сосни рожевіли станом,
де важко падала роса
на голубі лісні поляни.
Я виростала на Дніпрі,
де височіють кручі,
де на ніч ставлять ятери
рибалки — люд небалакучий...
І барви тих далеких літ —
куди б не ділася тепер я,
що б не писала, — як відсвіт,
лежать на білому папері.
«Проміння землі», 1957 р.
"Я вранці голос горлиці люблю"
* * *
Я вранці голос горлиці люблю.
Скрипучі гальма першого трамваю
я забуваю, зовсім забуваю.
Я вранці голос горлиці люблю.
Чи, може, це ввижається мені
той несказанний камертон природи,
де зорі ясні і де тихі води? –
Я вранці голос горлиці люблю!
Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю.
Я вранці голос горлиці люблю...
"Я вчу тебе, як мову іноземну"
* * *
«Оксані Пахльовській, моїй донечці – присвячую»
Я вчу тебе, як мову іноземну,
як знаки, зашифровані в гербі.
Я вдячна Богу, що послав на Землю
шляхетну душу, втілену в Тобі.
«Мадонна перехресть», 2011
"Я додому пишу нечасто"
* * *
Я додому пишу нечасто,
хоч забралась в таку далечінь.
Заважає мені то щастя,
то розваги, то просто лінь.
Мамо моя, не сумуй...
Щиру правду тобі скажу —
до неправди душа не лежить —
я ніколи в житті не тужу,
бо не маю від чого тужить.
Мамо моя, повір...
Що не день — то радість нова.
Що не будень — то майже свято.
Що не слово — то щирі слова,
бо у мене друзів багато.
Мамо моя, не тужи...
Не спіткнуся на жодній з доріг,
не зазнаю в житті образи...
Як вернуся на рідний поріг —
чи впізнаєш мене відразу?
Мамо моя, не плач...
«Проміння землі», 1957 р.
"Я дуже тяжко Вами відболіла"
* * *
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.
"Я думала, — це так, а то була вже Доля"
* * *
Я думала, — це так, а то була вже Доля.
Душа ледь встигла стати на крило,
і раптом входить Вічність без пароля,
і все, що буде, вчора вже було.
А врешті, що ж, одмучилась і годі.
Але ж обридла звичка до нещасть!
Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді.
І що життя ніхто вже не віддасть.
30.06.2004
«Мадонна перехресть», 2011
"Я егоїстка? Мабуть, ви праві"
* * *
Я егоїстка? Мабуть, ви праві.
І я, бувало, думала про себе.
Тримає час гріхи мої нові,
Коли старі ще відмолити треба.
Я Лицемірка? Що ж, можливо, й так.
Життя навчило маски одягати.
Щоб викупити спокій на п’ятак
Доводилося інколи брехати.
Я надто горда? Вперта, як віслюк?
Якщо і, так, не вам мене судити.
Я від повчань втомилась і наук,
А ідеально не навчилась жити.
Бездушна я? Жорстока і черства?
Ну що іще там? Це усі провини?
Я визнаю, були й мої слова
Бездушними, жорстокими, черствими.
Були й дороги інколи криві.
Бувало, й зло лишалося за мною.
Я егоїстка? Мабуть, ви праві...
Та я й не прикидалася святою.
Як бачиш, я — не подарунок долі.
Терпи таку, або втікай щодуху,
Поки ще ми не з’їли пуда солі
І світ не встиг замкнутися наглухо.
... Свавільна, гостра, не терплю розлуки.
Я, мабуть, від природи трохи з перцем.
Дивися сам, до кого тягнеш руки,