Кидають мене в тім’я, в мозок, в потилицю.
Дибають по спині.
Розчепіривши крила,
люто скубуться.
І, нарешті, кінчають, каналії,
фрагмент з гороб’ячої вакханалії.
Я поволі випростуюсь.
Але ще довго наді мною
літає гороб’ячий пух у пшоняному пилі.
А вночі мені сняться кошмари.
Ніби йду я між двома рядами огрядних лантухів,
і що не ткну пальцем у лантух —
з дірок сиплеться пшоно, пшоно, пшоно!
Уже по кісточки, по коліна, по плечі,
Уже немає чим дихати.
А вгорі на гілляці
сидить невмирущий Фенікс часу
і ронить сльози в сипучі піски пшона...
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Божевілля моє, божемилля"
* * *
Божевілля моє, божемилля,
богомілля моїм сльозам!
Один-єдиний дотик абсолютного —
моя душа відкрилась, як Сезам.
Сама не знаю, що в ній за скарби,
якого серце зберігало джина.
Там, може, пограбовані гроби
і заржавіла лампа Аладина.
А може, й ні. Не відаю. Ти теж ні.
Моя душа відкрилась, як Сезам...
Які у тебе руки обережні,
які слова ласкаві, як бальзам!
"Бо що життя? Це усмішка двойлеза"
* * *
Бо що життя? Це усмішка двойлеза.
Ридання чардаша і гордість полонеза.
17.03.2011
«Мадонна перехресть», 2011
БРЕЙГЕЛЬ. «ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ»
То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.
Спішили верхи. Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!
Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік,
а тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!
Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.
Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.
І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як вій хоче пить.
І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік
Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.
Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник, — він таки живе.
"Бродить спека, як хмільна опара"
* * *
Бродить спека, як хмільна опара.
Ціле літо грози і дощі.
Йде над лісом романтична хмара,
наче Гамлет в чорному плащі.
Трави мруть, їм хочеться літати.
Вечір котить сонце по стерні.
Коні п’ють, забрівши у латаття.
Гарні коні. Білі й вороні.
"Буває мить якогось потрясіння..."
* * *
Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.
"Буває тяжко впорожні"
* * *
Буває тяжко впорожні.
Буває легко з тягарами...
Тягар душі — мої пісні —
мені буває легко з вами.
Я з вами в гору піднімусь —
і по дорозі не спочину.
Я з вами в горі засміюсь —
ніхто не знатиме причини.
Моя причина — при мені,
а я — при людях, з їх думками...
Буває тяжко впорожні,
Буває легко з тягарами.
«Проміння землі», 1957 р.
" Буває часом дивне відчуття"
* * *
Буває часом дивне відчуття, —
що час іде, а я собі окремо.
Мені п’ять років. Я іще дитя.
Люблю цукерки і читаю Брама.
Все щось майструю, думаю, дивлюсь,
таке мале, уперте і шалене.
Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь.
А це мій син. І схожий він на мене.
"Буває, часом сліпну від краси"
* * *
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
тримає у жмені оранж горобини.
Як глянеш упростяж — дорога в намисті.
Ці барви черлені і жовтогарячі,
ці щедрі сади у багряному листі! —
а люди бредуть і бредуть, як незрячі.
Шуліка з неба видивляє мишу.
Горять на сонці грона горобин.
Сіріє степ. Сорока бриє тишу.
Прочани хліб виймають із торбин.
З роману «Маруся Чурай»
"Був день як день, як дні усі буденні"
* * *
Був день як день, як дні усі буденні.
Влетіла вість, як ворон у фойє.
Вмер Деррідa. Але усім до фені.
Бо кожен біг і думав про своє.
Але ж навіщо убивати осінь
мазутним духом нескінченних трас?