Вродило поле нові кам’яниці.
Була — як попіл, вітрами розвіяна.
І знову стоїш. І знову — столиця!
Ще біль не пройшов.
Ще руїни — як шрами.
Але на обличчі — веселий спокій...
Гояться довго глибокі рани.
А рани воїнів — завжди глибокі.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Ввірвалася орда шалена"
* * *
Ввірвалася орда шалена
у тихе привілля сіл.
Повісила чорні знамена
на світлі фасади шкіл.
І свастика в ту годину
зігнала із гнізд лелек,
зіткала важку павутину
над шафами опліотек.
Під тінню її зловісною
чужинці рівняли крок.
Топталися по золоту тиснень,
по білій душі сторінок.
Шпурляли в огонь, не гортавши.
Зметнулось багаття до хмар.
І корчився в полум’ї Гаршин.
І гнівно палав Кобзар.
Чорнів Достоевський від муки.
Сміявся вогнисто Шекспір.
І Леся обпалені руки
з вогню простягала до зір...
Згорить і папір, і оправи,
посивіють фото в золі.
І чорні клапті на трави,
як мертві падуть мотилі.
Але під цим небом синім,
аж поки земля жива, —
витають думки нетлінні.
Бринять неспалимі слова.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Вдень ще літо, а надвечір — осінь"
* * *
Вдень ще літо, а надвечір — осінь.
В склепі ночі похорон тепла.
Вийдуть в ранок яблуні, як лосі,
розсохаті роги дибала.
Пийте воду, поки ще ласкава.
Лосі, лосі, жумрайте траву.
Так думки печаль прополоскала,
що, як сад під зливою, живу.
Ой, живу, впівголосу, впівсили.
Відкладаю щастя — на коли?
Скільки цвіту з мене обтрусили...
Скільки яблук з мене продали!..
"В дитинство хочу, там усе моє"
* * *
В дитинство хочу, там усе моє.
В дитинстві ми Великі Магеллани.
В дитинстві відкриваєш материк,
Котрий назветься потім — Батьківщина.
А поки що, маленький папуас,
я відкриваю стежечку і квітку.
Мені цвіте люпин. Мені співає пташечка.
Мене гукнув далекий пароплав.
"В дні, прожиті печально і просто"
* * *
В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю. —
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.
А буває — спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв…
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
«Вітрила», 1958 р.
* Набране курсивом відсутнє у збірці "300 поезій"
«ВЕДМЕЖЕ ВУХО»
(Ботанічний жарт)
На узліску — свої тривога,
Шурхотлива піщана тиша.
Подорожник іде край дороги.
Материнка дітей колише.
Іван-да-Мар'ї дивиться у вічі,
Бурчить буркун. Невесело крушині.
Росте «ведмеже вухо» — в просторіччі
(не пам'ятаю, як там по-латині).
Ведмеже вухо?
Що?
Ведмеже вухо?
А вовча ягода?
А заяча душа?
Ведмеже вухо…
Чш-ш-ш, ведмеже вухо.
Ромен, волошка, конюшина,— ша!
— Але ж задуха! — простогнав чорнобиль.
Але ж посуха,— опадає цвіт.
Ведмеже вухо... чш-ш-ш... ведмеже вухо!
Усе як слід.
Усе як слід.
Дурман складну розв'язує проблему.
Безсмертник хоче написать поему,
Квітуча мова,
поривання духа!
Ведмеже вухо... ой, ведмеже вухо...
Осот корінням задавив билину.
А потім ніс на цвинтар домовину.
Високі трави хвилювались глухо.
Але ж ведмеже ву-ву-ву-вухо!
А материнка все дітей гойдає
і колискову пісеньку співає:
«Ой, люлі, люлі, люлі,
Прихиліться до землі,
Всуньте голову в стебло,
Ніби зроду й небуло».
Що за диво-дивина?
На узліссі тишина. Лиш белькоче блекота:
— Тра-та-та-та-та-та-та!
"Великі поети не вміють писати віршів"
* * *
Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще. Графоман вирішив
написати —
і написав.
Про що завгодно.
Коли завгодно.
Скільки завгодно.
І завжди всує.
Головне, що не антинародно.
Народ засилосує.
А геніальні поети — такі бездарні!
Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.
А ті клаптенята паперу — то смертельні плацдарми
самотньої битви з державами,
з часом,
з самим собою.
"Великі хмари холодом нагусли"
* * *
Великі хмари холодом нагусли,
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гусі,
А я слонам привіт передаю.
"Велосипед ночує на балконі..."
* * *
Велосипед ночує на балконі,
наставив роги на туманне скло.
Сміються всі ретроспективні коні,
уздрівши ту пародію — сідло.
Сміється кожна квітка конюшини,
регоче пилом Сагайдачний шлях,
Сміються гори, доли, і вершини,
і всі підкови, згублені в полях.