За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
"Вже брами літа замикає осінь"
* * *
Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.
Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.
Чорногуз поклонився лугам і садам.
Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.
Де ти, літо, поділось, куди подалось?
Осінь, ось вона, осінь!
Осінь, ось вона, ось!
Осінь брами твої замикала вночі,
погубила у небі журавлині ключі.
"Вже десь мене ліси ті виглядають"
* * *
Вже десь мене ліси ті виглядають
на поцілунку неба і полів.
Ще буде все. Ще дні похолодають.
Іще мороз прихватить журавлів.
Іще трава зіщулиться і змерзне,
іще печальні скажуться слова.
Ще на світанку білому розверзне
небесні брами хмара снігова.
Ще щоки у зайців позападають,
бруньки повідморожують носи.
А вже мене ліси ті виглядають,
і я вже виглядаю ті ліси.
"Вже в стільниках стерні немає меду сонця"
* * *
Вже в стільниках стерні немає меду сонця.
І дика груша журиться: одна.
Лиш клаптики червоного суконця
шляхам лишає сіра далина.
Проходить осінь, посмішка землиста.
Скляніють очі неба і води.
Суху розмову полум'я із листям
до ночі сумно слухають сади...
"Вже почалось, мабуть, майбутнє"
* * *
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.
"Вже рік старий за обрії пливе"
* * *
Вже рік старий за обрії пливе.
Уже й Новий стоїть на виднокрузі.
Хай у Новому буде все нове, —
старі лиш вина, істини і друзі!
28.12.1995
«Мадонна перехресть», 2011
"Вже трави інеем припали"
* * *
Вже трави інеем припали,
і ясен руки опустив...
Та листя ще ж не відкружляло,
і лід озер ще не засклив.
Якщо ж березам при дорозі
стояти зимно серед тьми,
то це, мабуть, не від морозів,
а від передчуття зими...
Зігрій мої, коханий, руки,
закрий кватирку у вікні.
Адже в передчутті розлуки
тепер так холодно мені.
«Проміння землі», 1957 р.
"Вже третій день живу у лісі"
* * *
Вже третій день живу у лісі,
годую білочку з руки.
Зелений мох на древній стрісі
заткали древні павуки.
У хаті глухо, як в печері.
Вікно під фресками сльоти.
І що там пустка Торрічеллі
проти такої німоти?!
А тільки вогник засвітився,
вікно зажевріло моє, —
уже і цуцик приблудився,
уже хвостом об ганок б`є.
ВИНОГРАДАРІ
Вергали землю з ранку та й до ночі,
вклонялись низько,
догоджали їй,
аж піт гарячий напливав на очі
і виповзав, як сльози, із-під вій.
Повільно поверталися додому,
трудящих рук несучи тягарі.
І засинали,
підкорялись втомі,
щоб знову пробудитись на зорі...
А в серпні соком наливались грона,
струнких дівчат кохали юнаки,
і жартами, достойними Брюньйона,
перемовлялись древні старики.
«Вітрила», 1958 р.
"Вирлооке сонце..."
* * *
Вирлооке сонце
сідає на чорну скелю.
З неба, гір і свободи собі збудувала дім я.
Небосхил для людини — якраз відповідна стеля.
Піднімеш думку — і не розіб’єш їй тім’я.
Майстрували нам стелю до млості, до одуру,
із найкращих ідей, з настановами згідно,
знявши мірку з пресованих бовдурів
і пружинно-спіральних негідників.
Спіральним зручно.
Високим не дуже.
Високим зроду таке личило,
щоб те, за що ладен віддати душу,
думку твою підгинало й калічило.
Висока думка в’юнитись не вміє.
Впиралась чолом у погашені гасла,
крізь товщу стелі росла в надію
і, як свіча, без повітря гасла.
Боліла правдою. Плакала віршами.
Чистими ранами революції зняла.
Училась мовчати. На бантині вішалась.
Або йшла милуватись північним сяйвом.
Морозами бита, муштрована покиддю,
виходила сива з тих академій.
На довгих столах вимирала покотом
від різних редакторських епідемій.
А люди питають:
— Де геніальні повісті?
Де думка епохи, весела й печальна? —
Поїхала у закритому поїзді.
Похована на цвинтарі мовчання.
Слухайте, ви, що ідеї розплямкали,
чиїми руками ту стелю роблено, —
воскресла думка, встає над уламками,
живою водою правди покроплена!
Золото мистецтва за переляком сплавити,
добути з брехні — ненадійна алхімія.
Єдина стеля мистецтва — правда.
Піднімеш поезію — і не розіб’єш їй тім’я.
"Високий норвежець, фіорди чистого розуму"