* * *
Високий норвежець, фіорди чистого розуму —
«Вікторія», «Пан», «Містерії» — це форма була чи зміст?
Після якого фатального роздуму
Ви пішли на такий компроміс?
Вам фашизм усміхнувся?
Показав свої ікла і мускули?
Рятували перо? Заморочила Вас чума?
Яка різниця — Ви добровільно чи мусили?
Великий або дволикий. Середини тут нема.
Великий або дволикий.
І дихає вже на ладан
талант Ваш, втиснутий Вами
в личину, йому чужу.
Лише чіпкохвостий нездара
чіплявсь за кожну владу
і висить вниз головою, як мавпа руда сапажу.
А Ви — Ви ж милістю Божою!
Вас люди читали в захваті.
Осяяла Ваші книги північна якась чистота.
І як же з такою музою,
на інші музи не схожою,
прийняти фашизм і визнати...
Чи й муза уже не та?
І як Вам в новій цій ролі?
Бо щось Вас давно не видно.
Чи вже по рідному місту Ви ходите тільки вночі?
Щодня приносить поштарка страшні якісь бандеролі —
вертають Вам Ваші книги з усіх країн читачі.
Ви ставите вище комір.
А всі ідуть звідусюди.
Чи це Вам так тільки здається?
Це осінь так шелестить,
Пробачте їм, пане Гамсун. Вас надто любили люди,
А Ви їх так ошукали, вони не зможуть простить.
Ви вранці хочете саду, якогось душевного миру.
Лежить під кущем «Вікторія». На сходах валяється «Пан»,
Все дуже просто і ясно. Люди проходили мимо
і кидали Ваші книги просто через паркан.
Вже й пес не гарчить.
І осінь
захрипла шерехом криги.
І садівник оббиває об, дерево чорні граблі.
А люди проходять, проходять, і просто кидають книги.
Так просто, як у могилу кидають грудки землі.
ВИСОТА
Хто знає круті підйоми,
ходив на високі мости,
тому, напевно, знайоме
чуття — боязнь висоти.
Спочатку провалля зяє,
обрій не мас меж,
і страшно стояти скраю:
здається — ось упадеш.
А потім зберешся на силі,
поглянеш спокійно вниз
і все побачиш в тій хвилі —
до найдрібніших рис...
Пишу про це неспроста:
поезія — теж висота.
«Проміння землі», 1957 р.
"Виходжу в сад, він чорний і худий"
* * *
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: – Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: – Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами –
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
"Виходжу в ніч. Іду назустріч долі"
* * *
Виходжу в ніч. Іду назустріч долі.
Ітиму, доки вистачить снаги.
Ідуть мої супутники — тополі.
Лежать мої сучасники — сніги.
А темрява! Іду, не спотикаюсь.
А люди, люди! Десь вони та є.
І все таки, до чого я торкаюсь,
воно ж таки хоч трохи відтає.
"Вівтар, трибуна і шинквас"
* * *
Вівтар, трибуна і шинквас,
печери духу, що чамріє.
Ця райська птиця не для вас,
вона між вами почорніє.
І Гриць, і грець, і швець, і жнець.
І хто кому Іскаріоти ?
Цій райській птиці тут кінець.
Обпатрають, бо патріоти.
14.10.1994
"Мадонна перехресть", 2011 р.
"Відмикаю світанок скрипичним ключем"
* * *
Відмикаю світанок скрипичним ключем.
Чорна ніч інкрустована ніжністю.
Горизонт піднімає багряним плечем
день —
як нотну сторінку вічності.
Що сьогодні?
Який веселий фрагмент
із моєї шаленої долі?
Усміхається правда очима легенд
і свобода — очима неволі.
Любов неповторна — моя валторна.
Шляхи прощальні — перша скрипка печалі.
А сірі будні будуть бити, як в бубни.
Дуже мені легко. Дуже мені трудно.
Еволюція гусячих пер.
Філософій забрьоханий німб.
Слово — прізвище думки тепер,
а частіше — її псевдонім.
Так чого ж я шукаю і чим я жива?!
Велемовний світ велелюдний.
Ви поезія, вірші?
Чи тільки слова?
У майбутнього слух абсолютний.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ
Ображати тебе не хочу я,
прошу тільки, щоб ти зрозумів —
не розстрілюй часу робочого
кулеметною чергою слів!
Поки ми собі на здоров’я
тут говорили про сотні тем, —
гине час, стікаючи кров’ю
не написаних нами поем.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Віки живуть в старому фоліанті"
* * *
Віки живуть в старому фоліанті.
Душа шукає не прощення — прощ!
А дощ так само ходить по веранді,
Екологічно небезпечний дощ.
І сам на сам із Всесвітом імлистим
Летить Земля із людством на плечі,
А дощ шепочеться із листям,
Як я з тобою уночі.