Выбрать главу

11.05.2005

"Мадонна перехресть", 2011 р.

ВІНГРАНОВСЬКИЙ НАД РОССЮ

Він тут сидів над річкою. Живий.

Живий і гарний. З теплими руками.

Його тут знали птиці і гриби.

Боялись риби.

                        А тепер він камінь.

Той камінь в спеку теплий теж. Але,

Хоч добрий скульптор ані в чім не схибив,

для серця камінь — місце замале.

І не бояться риби.

А все так само. В лузі ходить кінь.

І Рось як Рось,як річка і не Лета.

І дощ іде. Шукає той курінь.

І сонце встало. Жде того поета.

5.05.2011

«Мадонна перехресть», 2011

"Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель"

*  *  *

Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.

В країні древньої Колхіди, де п’ється радісне вино.

А я ж вважала, що це — міфи. А я ж вважала, це — давно!

В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.

Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.

Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.

О Прометею! Варто?!

                                     — Варто! —

так він сказав мені з-за хмар.

ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ

Ідалія Полетика,

прославилася бабонька,

цькувала собі генія, знічев'я, просто так.

Тепер в музеях Пушкіна

зі стін очима кліпає,

за віяло ховається, коли екскурсовод

ні-ні та її скаже: — Ось вона,

та сама світська дамочка,

котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона

отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,

і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?

Безсмертя річ безвихідна.

Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!

А що, мадам Полетико?

Позиція невигідна.

Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,

він вивів тебе з ницості.

Без нього, без убитого, ну ким би ти була?

А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,

вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики.

Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія.

Воно, звичайно, бувши

дружиною Полетикя,

годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,

дитя розпусти графської, рождене без вінця.

Як ви цькували генія!

Безжалісно, толокою.

Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,

ну, як тобі сичалося?

Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.

Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,

щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,

царі, Дантеси, Дубельти,

Ідалія Полетика, і всі на одну масть!

То небезпечно — генія цькувати.

Він у безсмерті страшно вам воздасть.

"В маєтку гетьмана Івана Сулими"

*  *  *

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

В сучасному селі, що зветься Сулимівка,

До кінських грив припадені грудьми,

Промчали хлопці — загула бруківка —

І тільки гриви…курява…і свист…

Лунких копит оддаленілий цокіт…

І ми…і степ…і жовтий падолист…

І цих дворів передвечірній клопіт…

І як за сонцем повертає сонях,

Так довго вслід чомусь дивились ми.

А що такого? Підлітки на конях…

В маєтку гетьмана… Івана Сулими…

"Вночі із хаосу безсоння"

*  *  *

Вночі із хаосу безсоння

           коли мій Всесвіт ожива —

як срібні птиці вилітають

           ще не приборкані слова.

За день банальностей і фальшу

           ото піднімеш стільки тонн —

що не напишеш,

                        що не скажеш

Не те! — Застогне камертон.

А день схитне свою орбіту

          і тиша зорі засіва —

І Хтось диктує з-понад світу

                      непередбачені слова.

ВОГНИКИ

Ходять трепетні вогники

уночі

          по осінніх шпалах.

Зустрічаються,

                         розминаються,

в темряві спотикаються,

лаються тихо й сердито —

гравій дощами розмито.

Ходять трепетні вогники,

носять гарячу воду,

постукують по колесах поїзда.

Скоро

           поїзд

                    поїде

до інших далеких станцій...

І трепетні вогники ночі

в людей перетворяться вранці.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"В пустелі сизих вечорів..."

*  *  *

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба

о, скільки слів

і скільки снів

мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,

де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю — ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнанця впізнає

прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне,

    своє,

        неповториме.

Нехай це — витвір самоти,

нехай це — вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

"Все більше на землі поетів"

*  *  *

Все більше на землі поетів,

вірніше –

тих, що вміють римувати.

У джунґлях слів поставили тенета,

але схопити здобич ранувато.

Зайці, папуги, гнізда горобині…

Великий щебет, писк і цвірінчання –

таке,

що часом хочеться людині

поезію шукати у мовчанні.

Хай метушиться дріб'язок строкатий,

міняє шерсть залежно від погоди…

Поете,

вмій шукати і чекати!

Найкращий вірш ще ходить на свободі.

"Вітчизна", кн. 7, липень 1962

"Всі ми — яблуні, облиті купоросом"