Выбрать главу

Він уже пише безкінечність.

— Чому ж він не виставляє свої картини?

— Щоб писали статті кретини?

 — Але ж бувають і люди в Салоні!

               І в слави ж голос — як у сирен.

—  Для лаврів сучасності треба чавунні скроні.

          І потім — його відхилив професор N.

— Професор N? Це ж нежить мистецтва, нежить!

— На жать від нього усе залежить.

І взагалі у нас в Академії

Дега бояться, як епідемії.

— Він що, заважає чиїйсь кар’єрі?

— Немає Моцарта — ніхто не Сальєрі.

— З таким талантом

міг би стати Атлантом!

 — У нас немає неба.

— Хай підпирає стелю.

— Низько згинатись.

            Брудна і підперта погонами.

— Тим часом мистецтво кишить епігонами!

— Кратер вщух. Погасли критерії.

Бунтарство перенесе в кафетерії.

А він… Він — лев. Пішов у пустелю.

Він має небо. Ми маєм стелю.

— Він класик?

— Ні.

— Модерніст?

—  А хтозна.

— Реаліст? Романтик? Хто ж він, га?

— Кров у мистецтва сьогодні венозна,

 А він окремо. Він — Дега.

"Діти передражнюють зозулю"

*  *  *

Діти передражнюють зозулю

голосами хитрими в гаю.

а вона відгукується щиро,

мов зустріла подругу свою.

Чи вона, довірлива пташина,

голосів не вміє розрізнить?

Чи вона в гаю цьому — єдина,

і схотілось їй поговорить?

«Вітрила», 1958 р.

"Доборолися! Добалакались"

*  *  *

Доборолися! Добалакались!

Досварилися, аж гримить!

Україно, чи ти була колись

незалежною хоч на мить:

від кайданів, що волю сковують,

від копит, що у душу б’ють,

від чужих, що тебе скуповують,

і своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!

І сьогодні, і вчора, й колись

українського пекла гримаси

упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,

і віки без голів’я вогонь, —

хай він спалить усе це нікчемство,

українського пекла вогонь!

ДОБРА ОЗНАКА

Неспокій, туга і нудьга шалена.

А друзям нудьгувати не з руки —

навшпиньки не блукають біля мене,

не співчувають слізно...

                                       Навпаки:

вони сміються молодо і щиро,

розповідають тисячі пригод,

не губляться і не втрачають віри

при темній хмарі відчаю мого.

І це ознака найпевніша, милий,

що не навік ми розлучились, ні!

Інакше наші друзі б не зуміли

так весело сміятись при мені.

«Проміння землі», 1957 р.

ДОБРЕ ЖИЮ

Звичай — гордість або прикмета...

У Карпатах,

гірському краю,

на питання:

— Як ви живете?

кожен мовить:

— Добре жию.

Може, вмерло дитя єдине,

ворожнеча з другом зайшла,

чи унадився вовк в полонину,

а чи поле вода пойняла, —

все одно в гірському краю

кожен мовить:

— Добре жию!

«Проміння землі», 1957 р.

"Добре, що нічого ви не знаєте"

*  *  *

Добре, що нічого ви не знаєте,

добре, о майбутнє уві млі.

Всі ми, всі ми в цьому світі знайди, —

нас приніс лелека на крилі.

Все це знає Той, хто нас придумав,

хто поклав життя на Терези,

у чиїх безмежних каракумах

Вічність грає в довгої лози.

Юний предок дивиться з портрета.

Сиве сонце сходить у вікні.

Вчора, пролітаючи комета

підморгнула приязно мені.

20.06.2009

"Мадонна перехресть", 2011 р.

ДОЛЯ

Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі – як бідні Міньйони.

Хту купляв собі Долю за гріш.

А хто – і за мільони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне,

душею покликала очі…

– Ти, все одно, не візьмеш мене, –

Сказала вона неохоче.

– А може візьму?

– Ти собі затям, –

сказала вона суворо, –

за мене треба платити життям.

А я принесу тобі горе.

– То хто ж ти така?

Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

– Поезія – рідна сестра моя.

А правда людська – наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, –

у мене жодних претенсій нема

до Долі – моєї обраниці.

"Літературна газета", 26 січня 1962

"До мене в хату заповзла гадюка"

*  *  *

До мене в хату заповзла гадюка.

Кажу: — Сідайте. Кави чи вина?

Та й не туди, що тут би треба дрюка,

бо вже по підрах шастає вона.

В її очах болотяна сітчатка,

її язик — роздвоєне жало.

Вина ж сичить, сичала і сичатиме

і розворушить все своє кубло.

Воно ж кишить, і пнеться, і звивається,

і жалить всіх і вся наперебій.

Бо це ж гадючки прості, не вульґаріс,

тут не поможе заклинатель змій.

Кому ж таке потрібно страховидло,

що розвело круг себе мошкару?

Пора сказати: — Все. Кінець. Набридло.

Тепер вже пані, Здвиження. В нору!

16.10.1999

«Мадонна перехресть», 2011

"Домовичкам незатишно у місті"

*  *  *

Домовичкам незатишно у місті.

Нема горища й комина. А ніч.

Немає хати, що їй років двісті,

і не зітхає челюстями піч.

Нема колиски, щоб поколихати,