а як і є, то зовсім не така.
І навіть сон не ходить коло хати
і не співає "люлі" і "Котка".
На Страсть не пишуть хрестика свічками.
З екранів щось стріляє і реве.
Біда сьогодні буть домовичками,
у інтер'єрах казка не живе.
17.01.2003
"Мадонна перехресть", 2011 р.
ДОН ПІППО ЛІРОЗІ
Сицілія. Етна. Душа як в гіпнозі.
І море, і скелі, і тиша терас.
Дон Піппо Лірозі, ми завжди в дорозі.
Я вперше Вас бачу. Я згадую Вас.
Ми десь розминулись. Мабуть, в Сарагосі.
А може, колись Ви були й на Русі.
Дон Поппо Ліроз, я згадую й досі
троянду і шпагу у Вашій руці.
Цей дзвін цього слова — не ваша терцина?
Цей лицар в пустелі — не Ви вдалині?
Цей шрам на щоці — чи не меч сарацина?
Ця ніжність в очах — чи не сум по мені?
Дон Піппо Лірозі, чм є у нас тіні?
Чи грек,чи іспанець? Ім’я мандрівне.
А може, Ви — простір, і крилами піній
Ви хочете море обняти й мене?
Прощайте, я їду, ми знову в дорозі.
Добра Вам і тиші священних дібров!
Якби ж тільки знати, дон Піппо Лірозі,
В якому столітті ми стрінемось знов?!
«Мадонна перехресть», 2011
"Дорогий мій, сонячний, озвися"
* * *
Дорогий мій, сонячний, озвися!
Може й справді, краще так, — мовчи.
Золотої пам’яті узвишшя,
звідки видно вже лиш силует.
Який печальний в пам’яті естамп!
Мої слова від болю недоріки.
А ти десь там, а ти десь там, десь там —
як обрій мружиш сонячні повіки.
"Дорогі мої, діамантові"
* * *
Дорогі мої, діамантові!
Не циганка я, а скажу.
В кодах нашої хіромантії
бачу лінію пречужу.
Ось тут є вона, тут сховалася,
тут лаштується до злиття.
Тут поглинута, тут урвалася,
тут скалічила нам життя.
Де майбутнє? У траєкторії.
Де минуле? Було колись.
Не взолотиш руку Історії.
То, принаймні, хоч схаменись!
17.02.2009
"Мадонна перехресть", 2011 р.
ДОСВІД. АКАЦІЯ
Весна, дівчисько в ластовинні,
ще не ціловане в уста,
світанки жовті, аж левині,
хорал, проспіваний з листа
такими щиглями, канарками,
перепелиними капелками,
дзвенить лісними закамарками,
цвіте рясними закапелками!
Цвіте акація, акація —
на хмарі біла аплікація —
мого дитинства експлікація —
і просто так — цвіте акація!
Тепер дітей годуй не кетями.
— Дівча, а кинь-но і мені! —
Ряхтять акацій білі кетяги
в прудкій дитячій пелені.
Весна збиває шумовиння
у пелюсткове ескімо, —
а що ж ми винні, що ж ми винні,
що вже акацій не їмо?!
О, як їх їлося — як ласощі!
З росою, сонцем і стеблом.
Як смачно плямкалось, як лазилось
по верховіттях над селом!
О, як їх їлося, вминалося,
хрумтілося із мокрих жмень!
А щось таке в житті миналося,
миналося із дня у день...
Тепер куштую цвіт з галузки —
струшу росу... зломлю стебло...
Дивлюсь, щоб там якоїсь кузки,
якої кузки не було.
"До шибки притулився голубок"
* * *
До шибки притулився голубок.
У дощ йому незатишно надворі.
Моя фіранка, штапельний лубок,
хитає лоджій обриси суворі.
Венеція… Каміння і вода…
Фантазія задуманої ткалі.
Осінній вітер, Синя Борода,
рве з горобин оранжеві коралі.
І це село, і дощ, і голубок,
Венеція, і повні очі смутку.
Димарик той сховався за горбок,
як підліток, що смалить самокрутку.
Я знаю, сонце буде на соші.
І дощ, і сніг — і все воно минеться.
От тільки щастя хочеться душі.
А на фіранках виткана Венеція.
"Дощ полив, і день такий полив'яний"
* * *
Дощ полив, і день такий полив'яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив'яний,
блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях...
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях.
ДОЩІ
Вітер блискавку виструга,
хмара насуне з-за гір, –
перекидом,
колесом,
вистрибом
вибігали діти надвір.
Топтали бузковий верес,
трусили на голови хвощ.
Здіймали страшенний вереск,
ласкаво просили дощ:
"Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику
в полив'яним горщику,
в полив'яним горщику!.."
З кошлатих кущів солов'ята зиркали,
як по землі і щедро і видавцем,
то зливи ходили, високі, як циркулі,
то мжичка мала метушилася видрібцем.
На клуні стовбичив промоклий бусол.
А ми по калюжах гасали босі,
бо казала мати й бабуся –
дуже добре дощ на волосся.
Гей, ідіть, благодатні зливи!
Випадайте, перлисті роси!
Хай нап'ються донесхочу ниви.
Хай дівчата помиють коси.
Будуть коси блискучі й духмяні,
задзвенять весілля і заручини.
Цілуватимуть хлопці кохані
перемиті дощем кучері…
Так невже ж під багряним сонцем –
благодатні брати океанські –
ці дощі,
отруєні стронцієм,
засвистять, як стріли поганські?!
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Дощі випадають нечасто"
* * *
Дощі випадають нечасто —
поникла трава, поникла...
Ти дуже схожий на щастя,
а я до щастя не звикла.