Але що ж воно винне, оте древлянське немовляточко,
що згоріло в лозовій колисці?
І ота бабуня — рятуйточки! —
що за димом у двері не втрапила?
І ота дівочка, що горіла на ній сорочка,
а вона бігла, а сорочка ще більше горіла,
а вони її повалили, княжі месники,
та й заходились гасити...
І оті бджоли, що розтопилась вощина,
і їх заливало гарячим медом.
І ота вагітна молодиця, що впала,
і поперек їй перебило кроквою.
І коні, коні,
що сахнулися тяжко у стайнях!
І той голуб, що приніс своїй голубці
у лапах полум’я...
III
А було це увечері, як земля древлянська вже спала.
Пахло смаленим пір’ям, од вогню одбивалися крильми.
А воно ж горобець — кричати з болю не вміє,
то й летить у гніздо, щоб йому горобчиха на лапи подула.
А древляни хропуть, обнявши своїх древлянок.
Сплять лошата і мальви, корови, і бджоли, і оси.
Коли пес як завиє! То один у спідніх — на ґанок.
А вже земля деревлянська рве на собі вогненні коси!
А вже язик пурпуровий у миснику лиже тарілку.
А вже оранжеве небо у чорно-ятряних віхтях.
Вогонь зміївся між пнями, обертавсь на вогненну білку,
дерся вгору по стовбуру на іскристих кігтях.
Сичала сита соснина. Падали печені яблука з яблунь.
Люди товклися лобами і що до чого не відали.
Кипіла вода в криниці. Шкварчали свині в повітках.
І чаділи у небо обвуглені ідоли.
Хто гасив, хто гасав. Кіявчали галки і круки.
По землі хтось качався, студив своє тіло травою.
Палахтіло волосся, пухирями бралися руки,
наче вжалені кропивою.
Хто виводив коня, хто тягав з річки мул у відрах,
хто хапався за меч, хто орудував ломом здоровим,
хто безтямно кричав, хто шукав свого скарбу попідрах.
А один сподаряка обкопував хату ровом.
Де відро? Де лопата?—
отака тарапата.
За макітри, кочерги!—
і на той світ без черги.
Той наткнувся на того, а інша упала,
той вогонь перескочив, як на Йвана Купала.
А той обкопує хлів, де треба іншому бігти з водою.
Той кричить: не там! А той кричить: не тудою!
Ох же ж і насміялися вої княгині Ольги!
Нащо тих древлян і вбивати? — самі себе перетопчуть.
Знай лови на льоту смажених гусей з древлянського полум’я.
Але ще ж яку помсту надумала мудра Ольга!
Привели їй дочку деревлянського князя Мала.
Десь зняли те дівчатко на вже обгорілій драбині,
і вона ту князівну взяла собі у рабині.
І забрала у Київ оту нещасну Малушу,
щоб і рід той пощез, щоб і спогад про нього вимер.
Але син її, княжич, полюбив ту рабиню — як душу.
Народився в них хлопчик.
І це був князь Володимир.
*
А чого я це все згадала? Не Батия чомусь, не Баторія.
Шелестіли дуби, і смарагдова тиша була.
У древлянському лісі на пні сиділа Історія.
А я шукала опеньки, на неї там набрела.
ДУМА ПРО ТРИ КАМЕНІ
Гей, виїжджає козак молоденький
у чисте поле,
в першу дорогу.
Очі рукою прикривши від сонця,
дивиться вслід йому ненька з порога.
Кінь вороний виграє, басує.
Гей, у коня ще й копита не збиті!
Сивий полин огортається пилом,
перепелиця ховається в житі.
Їде козак,
підганяє коня
в чистому полі
три дні навмання.
Вже й пшениці відшуміли, і жито.
Трави буяють на перелозі.
Раптом урвалась дорога бита —
камені три стоять на дорозі.
Чорний, та білий, та ще й рожевий.
Так, як звичайно у казці буває.
Скочив козак з вороного на землю,
напис на чорному пильно читає:
«Підеш ліворуч, загинеш нізащо.
Зірвешся з кручі у прірву юначе.
Хоч і загинеш, ніхто не згадає —
нічим згадати буде, козаче».
У козака мурахи за плечима.
Камінь рожевий знайшов очима:
«Підеш праворуч — не пошкодуєш.
Рівна дорога,
спокійна дорога.
Всякі удачі на кожному кроці.
Щастя без сліз. Без борні — перемога».
Що ж, це вже краще, це друге діло.
Дивиться хлопець на камінь білий:
«Прямо поїдеш — дорога вгору.
То нелегка, нерівна дорога.
Втомленим, хворим, а може, дітям
ти віддаси свого вороного.
Сам підеш пішки у передгір’я.
Знатимеш світлу глибінь зворушень.
Люди тобі подарують довір’я,
ти ж подаруєш їм світлу душу.
Будуть вибоїни, будуть квіти.
Буде тривога, а часом і втома.
Ну, а чи дійдеш ти до вершини,
це невідомо...
Це невідомо».
Тихо у полі шемріє вітер.
Чорний чорніє похмурістю літер.
Камінь рожевий кличе, здається,
кожною літерою сміється.
В білого тільки спокійне обличчя.
Він не відштовхує і не кличе.
— Хочеш? — іди.
Не хочеш? — не йди.
Різні є люди у сивих віках.
Доля твоя у твоїх руках.
Більше не їде козак навмання —
справив на білий камінь коня.
Із книжки "Вітрила", Київ, 1958
ДУМА ПРО ШЛЯХ
Мій дикий коню, норовистий коню!
Все так би і іржав, все так би ти й летів.
А я тебе спиню і розсупоню
на роздоріжжі всіх оцих світів.
А от постій. А от не бий копитом.
Закинем геть хомут і остроги.
Хтось буде кпити. Схоче хтось купити.
А чайка все кричатиме: киги!
А ми з тобою обминемо торжища,
де гендлярі вимахують пером.
Не дам тебе плескати і которгати.
Ходім, я напою тебе Дніпром.
Я нагодую очі твої степом.
Могили України покажу.
Ніяких віжок на тобі не стерплю,
в Чумацький Віз — і то не запряжу.
Правічний шлях ковтатимуть яруги,
чіпкі примари схоплять з-за плечей.
Пахуче сіно скошеної туги
жуватимеш із рептуха ночей.
А потім я візьму тебе за повід
та й поведу по зоряній соші.
Самі до себе прийдемо на сповідь
і всі дрібниці витрусим з душі.
Гривастий грім, лоша моє невкоськане! —
цвістиме в зорях ніч, як бульденеж.
І що нам шум і всі оті стовковиська?
Отишимо ходу. Не вийдем на манеж.
Хай там без нас гуде азартом траса.