Це все — рекорди втоптаних орбіт.
Реве глядач. І ставить на Пегаса.
Поет стає жокеєм — і привіт.
Замкнулось коло. Вихід замурований.
Квапливий старт, і в мислях метушня —
чи сам себе жокей пронумерований
пережене, умиливши коня?
А що від того у віках зостанеться?
Хто наше поле вивершить в стоги?
У нас, мій коню, шлях, а не дистанція.
А чайка все кричатиме: киги!..
"Душа вертає на свої руїни"
* * *
Душа вертає на свої руїни.
Тим часом там уже виросла квітка.
Я слухаю нечутні голоси
серед німої музики мозаїк.
Усе було на світі позавчора.
В зіницях часу предковічний лід.
"Душа моя, знайдибіда"
* * *
Душа моя, знайдибіда!
Знайди біду, не вернешся.
Яку біду надибала?
Стоїш і не одвернешся.
Душа моя обпалена,
І, як ти ще жива?
Шукаєш, мов копалини, –
слова, слова, слова!
Оголеними нервами
угадуєш словам
нестачу мікровольта
і зайвий міліграм.
Душа з очима снайпера
в трагічній німоті,
здається, що вже знайдено.
І знову — ні, не ті!
У легкості вітрила
у попелі згорань
ти знаєш слово-брилу
і слово-філігрань.
Ти дома — тільки в невідомості,
Ще кожен вірш, як перше «ма».
І десь над гранями свідомості
є те, чого іще нема.
"Душа у вирій проводжає птиць"
* * *
Душа у вирій проводжає птиць
Трагічний профіль сходить над снігами
поет не буде ширмою для вбивць
Були
і є
і будем ворогами
ЕКЗОТИКА
Якби це було просто щастя,
то це було б просто щастя.
А все, що зверх того, це вже — поезія.
Слухай, милий, ти захищайся!
Я стала дика, я — Полінезія.
Колись Гоген тікав на Таїті,
лишались тут модерн, і готика.
У цьому черствому скрипучому світі
тільки любити — тепер екзотика.
Я порушила всі табу.
Нарвані квіти мої у Нірвані.
Пасеться обов’язків цілий табун,
а я цілую тебе у вігвамі.
Що з того, що туфлі у мене на шпильках?
Я в джунглях була і насилу вибрела.
Душі предків приодять навшпиньках,
щоб подивитись, кого я вибрала.
Очі у них великі і круглі.
Скелі голі, як Голіафи.
Птиця тюльпан п’є воду із кухля,
птиця бузок п’є воду з кафари.
Оце таке у мене Таїті —
руки твої, золоті ліани.
Аж дивно мені, що ходять на світі
якісь пошляки, немов павіани.
Дві зірки у хату мені влетіло.
Сади стоять буддійськими храмами.
Люблю твоє тіло, смагляве тіло,
тіло твоє, татуйоване шрамами.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЕПІЛОГ
Я, підданка своїх обов’язків,
я, васал свому королю,
я люблю тебе тихо, боязко,
я прощально тебе люблю.
Не жалкуй за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
На прощання, тобою засвічена,
подарую тобі себе.
Це б лишитись. Але не можу я.
Нареченою нарече й
заколисує, заворожує
чорнобрив’я таких ночей.
А в моєму краю ойчистому
б’ють гармати, свистить картеч.
Я не жінка. Найкращі лицарі
наді мною зломили меч.
Мені легко, що вже аж трудно.
Мені страшно: забуду пароль.
Мене кличе суворо і трубно
мій обов’язок, мій контроль.
Не кажи, що не маю рації,
і докорами не карай.
Я в любові — як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
"Епоха нас постами робила"
* * *
Епоха нас постами робила.
Епоха в нас влила постійний струм.
Рвонула наші душі —
як рубильник,
включила в сіть високовольтних дум.
"Український календар 1967", Варшава, 1967
ЕСТАФЕТИ
Різні бувають естафети.
Міщани міщанам передать буфети,
Заяложені ложки, тупі ножі,
Глупоту свою і думки чужі.
Різні бувають естафети.
Воїни воїнам передать багнети.
Майстри майстрам – свої таємниці,
Царі царям – укази й темниці.
Різні бувають естафети.
Передать поетам поети
З душі у душу,
Із мови в мову
Свободу духу і правду слова,
Не промінявши на речі тлінні –
На славолюбство і на вигоду.
І не зронивши.
Бо звук падіння
Озветься болем в душі народу.
"Літературна газета", 15 вересня 1961
"Є велике щастя — стрічати"
* * *
Є велике щастя — стрічати
теплоту молодих сердець,
котрі знають, що є початок,
і не відають про кінець.
Є початок, бо є світанок,
мати, сонце і перший крик,
бо новим було і незнаним
все, до чого ти згодом звик.
А кінця немає, бо зроду,
хоч найдовший вік проживи —
не надивишся ти на води,
не устежиш росту трави
Не домрієш, і не долюбиш,
не допишеш своїх пісень,
і не все найдорожче згубиш,
і, шукаючи, знайдеш не все.
«Проміння землі», 1957 р.
"Є вірші – квіти"
* * *
Є вірші — квіти.
Вірші — дуби.
Є іграшки — вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є —
каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть —
ідуть, ідуть
по етапу століть…
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Жаби ганяють ряску над нуклідами"