спокій ляже на чолі.
Не оплакуйте розлуки!
Я напевно повернуся...
Навіть плаваючі квіти
мають корінь у землі.
«Вітрила», 1958 р.
"Заворожили ворони світанок..."
* * *
Заворожили ворони світанок —
не сходить сонце — тільки кар та кар.
Розбившися грудьми об полустанок,
в траві лежить березовий Ікар.
Пливе перон за сизими шибками.
Туман... Шлагбаум... Тиша... Переїзд...
Дерева, як закидані шапками,
стоять у гронах ще порожніх гнізд.
Пройти уранці вулицями тиші.
Знайти готелик. Скинути пальто.
І де я, хто я, — полустанків тисячі, —
хоч день, хоч два не знатиме ніхто.
І тільки шум далекого прибою —
дерева, люди, вулиці, мости...
Валізу віршів привезти з собою
з цього притулку тиші й самоти.
"Заворожи мені, волхве"
* * *
«Заворожи мені, волхве!
Заворожи мені, волхве…»
Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,
Респектабельні пілігрими
в комфортабельних «Волгах»
«ходять» по шевченковських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо- і гео-графію.
Полюють в полі на три тополі…
А цікаво, багато б із них потрафили
пройти шляхами його долі?
Давайте чесно.
Не кнопки ж ми й не педалі.
Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
Побував би ще й на Соловках,
Загартований, заґратований,
прикиданий землею, снігами, кременем,
досі був би
реа
білі
тований.
Хоч посмертно, зате — своєвременно.
Звісило з трибуни блазенський ковпак
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було так…
А може, було інакше?
«Чуєш, батьку?
Чую, синку!..»
Пропадали ж люди ні за гріш.
Передсмертно лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!
"За гріх щасливості в неслушний час"
* * *
За гріх щасливості в неслушний час
належиться покута і покара.
Над віражами карколомних трас
я тільки жінка з крилами Ікара.
Розтане віск — я в море упаду
і захлинуся морем, як тобою.
Ції жаги некликану біду
лише твоєю ніжністю загою.
Стоять в шибках осінні вітражі.
Забути все. Піти — не озирнутись.
Ти здатен на смертельні віражі.
Ми не могли у світі розминутись.
1965
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Заночували птиці на лимані"
* * *
Заночували птиці на лимані.
А вранці неба не було в тумані.
А ще ж дорога довга і важка.
Куди летіть? — питають вожака.
Він теж не бачить неба у тумані.
Ночуймо ще раз, каже, на лимані.
Нам не до сну, нам не до, не до,
не до!
Не ґелґочіть, Господь нам явить небо.
А вранці встало сонце на лимані.
І сходить день, як пензель Піросмані.
"Затишно дітям в пазусі казок..."
* * *
Затишно дітям в пазусі казок.
Отак би й слухав про царя Салтана
або про те, як весело козак
обманював турецького султана.
Про карих коней з полуменем грив,
про чаклуна, що все на світі може.
І хто б там що кому не говорив,
а згине зло і правда переможе!
Той у Яги царівну відбере,
той кам’янисте поле переоре.
Кощій Безсмертний непремінно вмре,
і всі безглуздя роздум переборе.
Лише борись, а щастя не втече.
Не схаменися — півжиття позаду.
І вдень, і ніч, і тисячі ночей...
Спасибі вам за цю Шехерезаду.
"Затінок, сутінок, день золотий"
* * *
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...
"Заходить сонце за лаштунки лісу"
* * *
Заходить сонце за лаштунки лісу.
Тополя поклонилась вдалині...
Вечірній обрій опустив завісу —
космічний цирк запалює вогні!
І цілу ніч дивися хоч задурно
у те склепіння, де горить Персей,
жонглює космос бриликом Сатурна,
і Всесвіт крутить всю цю карусель.
Ірже Пегас, виблискує Корона,
і Волопас пасе своїх Телят,
і мерехтять у сяйві Оріона
химерні сальто Діви і Плеяд.
Летить Нептун, і я з ним налітаюсь.
Не бійтесь, зорі, я не розіб’юсь.
Я теж тут причепилась і катаюсь,
страждаю, мислю, плачу і сміюсь.
Дивлюсь, як простір гне свої підкови,
туман галактик бачу за плечем.
І хтось страшний, незнаний, загадковий
в космічній пітьмі цвьохкає бичем!
І все кружляє в дивній круговерті,
саме в собі шукає опертя.