І є природа. І немає смерті.
Є тільки різні стадії буття.
"За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня"
* * *
За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.
Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.
Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.
Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –
Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.
Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!
Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.
Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?
Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.
"Зашарілись ясні озера"
* * *
Зашарілись ясні озера,
помарніли барвисті луки,
пересохлі кленові пера
опадають мені на руки.
І здається — клени з журбою
познімали жовті папахи,
з непокритою головою
проводжають у вирій птахів.
«Вітрила», 1958 р.
ЗАЯЧИЙ КАРНАВАЛ
— Вітре, вітре, ти не вий!
У звіряток — рік Новий.
Зорі світять на ялинці,
Дід Мороз приніс гостинці.
Прометем собі доріжки,
Потанцюємо хоч трішки.
Маски зробим з будяків,
Налякаємо вовків.
"Звичайна собі мить"
* * *
Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра - казкою казок.
А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить - як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів.
"Здається з нами щось уже не те"
* * *
Здається з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками
Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.
І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....
"Здається, часу і не гаю..."
* * *
Здається, часу і не гаю,
а не встигаю, не встигаю!
Щодня себе перемагаю,
від суєти застерігаю,
і знов до стрічки добігаю,
і знов себе перемагаю,
і не встигати не встигаю,
і ні хвилиночки ж не гаю!
ЗДИВОВАНІ КВІТИ
Сю ніч зорі чомусь колючі,
Як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
Сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»
Сю ніч квітка питала квітку:
— Що це робиться, поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
А сьогодні вже — восени!
"Зелені очі орхідей"
* * *
Зелені очі орхідей.
І хтось на скрипці грає.
Вдова — це тіль серед людей,
свіча, що догоряє.
23.11.2007
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Земля вже у травах"
* * *
Земля вже у травах,
берези у брості.
І раптом —
стогне, мете хуртовина...
То біла зима
на зеленім помості
співає пісню свою лебедину.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Зима прийшла... Ой нене, нене"
* * *
Зима прийшла...
Ой нене, нене!
Уже й мороз, уже і сніг.
А ще ж на кленах
лист зелений.
Він і пожовкнути не встиг.
«Вітрила», 1958 р.
ЗИМОВИЙ ЕТЮД
Ходила яблуня і стукала у вікна.
Бульдозер до кінця не викорчував сад.
І яблуня одна, нікому не підзвітна,
хазяїна свого шукала навздогад.
Та так і не знайшла, було багато вікон.
Доми все кам’яні, і вікна все чужі.
І яблуня одна стояла серед віхол.
Залізний пес гарчав у гаражі.
ЗНАЙДЕНА ТІНЬ
«Де тінь твоя, Шлелілю!»
(Шаміссо)
На Верховині, гей на Верховині
Угорський камінь з профілем орла,
вночі блукають звірі страховинні
і капле мед з ведмежого мурла.
І умирають згірклі таємниці
під крилами пошарпаних драниць,
де самотіють Сеньки і Анниці
з вустами, голубими від чорниць.
На Верховині, ой на Верховині
в зелено-чорну химородь лісів
гарчать обвали вохрово-левині
і йде луна далеких голосів.
На Верховині, там, на Верховині
ти сам на сам з віками, сум на сум,
а під ногами — біле хмаровиння,
липневих злив невиплаканий тлум,
лебедій легот, негура біласта,
летючий дим розріджених висот, —
стоїть людина, скинувши балясти,
відмолодівши років на сімсот.
... А вночі ми сиділи біля багаття,
сушили кеди,
смажили гриби без жодного мухомора,
і раптом —
ви знаєте закони фізики? —
я побачила свою тінь на хмарі.
Велетенську.
Задуману і чорну.
Тінь сиділа.
Тінь до багаття руки простягла.
І розминувшись з ембріоном тіла,
на білій хмарі далі пропливла.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ