Старий ведмедик без очей в кутку кімнати
Дивився поглядом дитини-сироти.
Без дому, друзів, мами й тата,
Він там завжди сидів в обіймах самоти.
Обірвані шпалери й дивний запах.
Суха трава. Так тихо надворі!
Зловісний пан, що шепче тихо: «Спати…»
І не прогнать його веселій дітворі.
Те ведмежа заплакало б, якби дізналось.
Дізналося про те, що в ньому — смерть,
Що радіація в його пухнастій лапі.
Вона отут, у ньому, а не десь.
І зайчик сонячний, такий ласкавий,
Ковзнув по ведмежатку без очей,
Заглянув у покинуті кімнати,
Стрибнув на підвіконня і завмер.
У купі мотлоху щось тихо завищало —
То кошеня мале…останні враження в житті…
Воно без сил вже зовсім скоро впало —
Незнаний ворог переміг…
А ведмежа… Воно сидить там досі.
Ще снить свої самотні сни…
Так само холодно йому у дні морозні,
Так само страшно… уночі…
ЗОНЬКА
В. Ц.
Маленький хлопчик пас верблюда.
То був життя його прелюд.
Верблюд довірливий, як люди.
І терпеливий — як верблюд.
Було це десь там, біля Таврії,
в степах, де гнеться ковила,
де обрій піниться отарою, —
колега коника й вола,
горбате диво, привид Азії,
сумирний жовтий страхолюд,
з якоїсь придбаний оказії, —
іде під вербами верблюд!
Собаче кодло сполошиться,
тікає кішка на вербу.
Нахарпуджена лошиця,
рвонувши, виверне гарбу.
А він іде, не ображається.
Скубне травинку на гарбі.
А він іде — як увижається
степам, і людям, і собі...
В степу верблюдові роздолля,
він каже хлопчику: диви,
така скупа на щастя доля
послала стільки нам трави!
А хлопчик згорнеться калачиком,
уткнеться в шерсть йому стару.
Малює сон веселим квачиком
і Самарканд, і Бухару.
Степ половецький половіє,
трава аж срібна від роси.
Коли душа посоловіє,
тоді уже не до краси.
Гуляє вітер. Чорні круки
сидять на плечах скіфських баб.
І вечір гріє сині руки
над жовтим вогнищем кульбаб.
...А часом вийде вовк з урочищ,
очима обрії мацне.
Верблюд високий — не доскочиш.
Верблюд силенний — як хвицне!
Тож вовк паде на хижі лапи.
у нього план свій в голові.
Вповзе на череві у злаки,
скавчить, качається в траві.
Та так ласкаво, так облесно
хребет лукавий вигина.
І так верблюду інтересно —
це що в траві за очмана?
Тваринна добра, неледача,
ще й голову нахилить вниз.
Цікавість — хиба його вдачі,
тому і вовк його загриз.
Степи, степи, стерня та роси.
Веселка в літа на брові.
Маленький хлопчик став дорослим.
...А вовк качається в траві.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЗОНЬКА (Другий варіант)
В. Ц.
Маленький хлопчик пас верблюда.
То був життя його прелюд.
Верблюд довірливий, як люди.
І терпеливий — як верблюд.
Було це десь там, біля Таврії,
в степах, де гнеться ковила,
де обрій піниться отарою, —
колега коника й вола,
горбате диво, привид Азії,
сумирний жовтий страхолюд,
з якоїсь придбаний оказії, —
іде під вербами верблюд!
Собаче кодло сполошиться,
тікає кішка на вербу.
Нахарпуджена лошиця,
рвонувши, виверне гарбу.
А він іде, не ображається.
Скубне травинку на гарбі.
А він іде — як увижається
степам, і людям, і собі...
В степу верблюдові роздолля,
він каже хлопчику: диви,
така скупа на щастя доля
послала стільки нам трави!
А хлопчик згорнеться калачиком,
уткнеться в шерсть йому стару.
Малює сон веселим квачиком
і Самарканд, і Бухару.
Заходить сонце. Чорні круки
сидять на плечах скіфських баб,
і вечір гріє сині руки
над жовтим вогнищем кульбаб.
Червоний гребінь горизонту…
Кирпатий босий бедуїн…
Чомусь верблюда звали Зонька.
Він був з далеких десь країн.
Тварина добра, неледача
на все дивився зверху вниз.
Цікавість — хиба його вдачі,
тому і вовк його загриз.
Ох, Зонька, Зонька, тигр — це краще.
А вовку хитрість в голові.
Підкрався, хижий, скімлив, лащивсь.
Вищить, качається в траві.
Отак він Зоньку й заморочив.
Цікаво Зоньці: що воно?
Верблюд схилився — вовк доскочив…
Все так недавно, так давно!..
Степи, степи, стерня та роси.
Веселка в літа на брові.
Маленький хлопчик став дорослим.
...А вовк качається в траві.
"300 поезій"
ЗОРІ
В холодні ночі звужуються зорі,
немов зіниці божевільного.
Моторошно й пильно
дивиться Всесвіт – Великий Маг, –
піднявши над землею рукав Чумацького Шляху…
А в ночі теплі, в ночі бірюзові,
стрекочуть кастаньєтами цикади.
І над землею розцвітають зорі,
солодкі й жовті, як цукати.
Зорі мають гіпнотичну силу.
Люди зіркою з давнини
називають жінку вродливу,
яхти, квіти й ордени.
Кажуть: зірку щасливу має.
Провідною зірку зовуть.
Кажуть: з неба зірок не знімає.
І по зорях знаходять путь.
– Хтось умер, – говорили строго,
коли впала з неба зоря.
Гадали по зорях астрологи.
І на зорі молились моря.
І недарма у сотнях вір
сподівалось – душа воскресне,
полетить десь туди, до зір,
бо між зорями – царство небесне…
А в ночі буйні, в ночі горобині
палають зорі грізної краси…
Ти побувала зіркою, людино!
Хто ж має право людство погасить?!
"Літературна газета", 26 січня 1962
ЗОРЯНИЙ ІНТЕҐРАЛ (З незначними скороченнями)
(Поліфонічна поема)
І. ПЕЧАЛЬНИЙ ТРАНЗИТ
Дня розпечені вулиці —
я зриваю стоп-кран —
смугляво сміється вулиця —
на весь білозубий паркан.