І попливла. І витягла дитину.
І виріс з неї добрий чоловік!
Б’є північ.
Гіпсова маска сонця
висить на чорній стіні ночі.
На добраніч!
Я залишаюсь одна.
Лежу горілиць,
підклавши руки під голову,
і до ранку дивлюся в склепіння своєї душі.
III. ВІТРАЖ
Червоні — жовті — оранжеві —
зелені — фіолетні кола...
Червоно — жовто — оранжево —
миготять — миготять — миготять —
кощаві руки в перетлілому лахмітті
жонглюють фіолетово і швидко.
Сиві пасма течії збиваються
у рудий ковтун крутовороту...
Я тонула двічі.
Мене рятував рибалка.
Старий дніпровський рибалка.
А іншого разу — спортсмен.
Не пам’ятаю в обличчя.
Не сказали імен.
І тільки десь високо-високо,
під самим склепінням душі,
стобарвним перлямутровим блиском
світяться вітражі —
... коричневі руки рибалки
з розпухлими, як глобус, суглобами,
жовта геометрія ятера
і синій кобальт води...
А далі —
янтарний полиск
опуклих м’язів спортсмена,
блакитно-прозора вишка
і бенгальський вогонь стрибка.
Потім мені врятували майбутнє.
Хлопці, котрі лежать в братських могилах.
Коли смерть жонґлювала бомбами,
я чула, як один з них грав «Апассіонату»
...Високо-високо під склепінням душі —
Могильних плит чорно-білі клявіші,
землистий профіль. Грає боєць,
безсмертні руки на плити поклавши...
Кожна мить мого життя
врятована кимсь.
Інакше б я давно загинула від голоду,
холоду, самоти або чорної віспи.
Все, що я віддаю людям, —
лиш маленька часточка мого боргу.
Якщо збанкрутує мій моральний банк —
посадіть мене в боргову яму відщепенства.
Високі просвіти вітражів!
З вас дивляться очі моєї матері,
сині печальні очі душі,
моїми прикростями роз’ятреної.
А коли я додому несу неврятовану втому,
сльотаву осінь струшую із плеча —
з-за обрію порога
сходить сонце мого дому —
доня моя,
синьооке дівча.
І ти, людино з магічним обличчям,
сині тіні на сивих скронях,
скорботно і вічно дивишся в вічі.
І моя голова — на твоїх долонях...
А ще мені світиться —
золота лозина.
Вона лежала у нас на миснику.
І коли я з’являлась в синцях і сльозинках,
вона робила повчальні висновки.
В бабусині руки стрибала з полички
і говорила свистом свистячим:
— Своїх не чіпай! А стрінеш обидчика —
сама навчися давати задачі!
Ви сяєте вище смутної межі,
мої спасителі й оборонці!
Світає...
Крізь вітражі
просвічує сонце.
Над серцем бринить самоцвіття смуг —
синіх —
рожевих —
янтарних —
смарагдових, —
і білий голуб
описує круг,
програвши крилами гаму райдуги.
ІV. МЕСІЯ. БАЛАЧКИ ДІДА МУСІЯ
Програвши гаму, голуб зголубів...
Я райдугу продовжую торкати
руками слів, тривогами віків.
Гримить орган ліричної токкати —
Сумління мир мистецтво мудрість
музичні мускули краси
усмішку розум гідність мужність
спаси, Спасителю, спаси!
Примари мури муки мору
моря кривавої роси
тюрма юрма Содом Гоморра
спаси, Спасителю, спаси!!!
Отож і було достеменно так.
Спитайте Атланта діда Мусія:
— Оногди прийшов бородатий юнак
і каже:
— Драстуйте, я — Месія.
З лиця нетутешній, кучері — в німбі.
І Богові родич. І людям брат.
А що вже панькався довго з ними!
Грішних багацько було акурат.
Служили Мамоні,
були прокажонні,
перелюб чинили,
ближніх чорнили,
землю загидили! —
отакі гидоли.
Взяли собі прямо таки за науку —
ніхто нікого спасати не мусить:
— А що, як подати ближньому руку,
а він за те тобі пальця відкусить?
Тони — потопай,
стогни — потерпай, —
руки не подасть тобі!..
Отакі гаспиди.
Отож заходився Спаситель спасати.
Ділив хлібину. Лічив од сказу.
А щоб їм ліку того прописати,
котрий зціляє в душах проказу!
А він їх навчає: не согріши.
Не возжелай, нізя, не положено.
Ні тобі вбий. Ні тобі збреши.
Курку вкрасти — і то не можна.
І впікся він святістю людям зело.
Сіяч добра. Сіє та й сіє.
Його розп’яли. Щоб його не було.
Щоб знову помріяти про Месію.
VІ. 09. ШВИДКА ДОПОМОГА
Уявляєте?
Всі вже абсолютно здорові.
Ніде ні брехні, ані помислу чорного.
Душа у кожного — першої групи крови,
і кожен може бути всесвітнім донором.
І раптом — останнім спалахом епідемії:
Людина збрехала!
0-9! Швидку допомогу!
І лікар — студент суспільної академії —
хапає халат і мчить якомога.
— Рятуйте людину,
душа умирає в корчах!
— Спасайте, у нього страшна інфекція:
він зрадив!
Або —
він видихається творчо!
Або —
він шукає протекції!
Або —
лікаре, він кар’єрист, не віриш?
Одягни на нього божевільну сорочку!
Або —
він написав халтурний вірш,
зроби йому негайно примочку!
Чергування будуть цілодобові.
І в кожен виклик цілодобовости —
переливання душі,
переливання крови,
переливання совісти.
І, можливо, якийсь особливо живучий вірус
в останню хвилину
встигне убити лікаря.
Що ж,
лікар загине на посту великої віри,
білля підніжжя мети великої.
Прокреслить доля світлу траєкторію.
Веселий гнів нескорених горінь
змиває бруд із берегів історії
прибоями кипучих поколінь.
Марудна смерть, ґаздине домовита,
в твоїх коморах — невгасимий відблиск.
Якщо умрем —
то смерть динаміту,
який висаджує в повітря підлість!
Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!..
В історичних льохах
відстояться вина істин.
Гірко вибродять кров’ю
правди пекучі меди.
VІІ. ВИЩА МАТЕМАТИКА
Плюс мінус життя.
Таблиця розмноження.
Квадратний корінь із мрій романтика.
Два пишем, три помічаєм.
Розношена
щоденна
проста
математика.
Душа підіймається до вищої.