Я просто хочу, щоб до наступної ери
з кожного сьогоднішнього злочину
не виросло завтрашніх двісті.
Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!
В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров’ю
правди пекучої меди.
VII
Плюс мінус життя.
Таблиця розмноження.
Квадратний корінь із мрій романтика.
Два пишем, три помічаєм.
Розношена
щоденна
проста
математика.
Душа підіймається до вищої.
Душа обчислює суму площ:
минуле — майбутнє — живі і знищені —
правда — поезія — атомний дощ.
Дракон — Атлант — телефон — калина —
віра — вірус — мільярди — нулі...
Життя оперує безконечно малими.
Ми всі поодинці — також малі.
Але з усмішки,
з потиску рук,
з брехні, убитої наповал,
історія — найскладніша з наук —
обчислює ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ.
Із найдрібніших зоряних крихт!
Вища математика світу!
З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ
ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ.
За збіркою "Вибране", 1987
"Зустрілись двоє, хлопець і дівча"
* * *
Зустрілись двоє, хлопець і дівча.
Та й ходять, ходять, і нема, де сісти
І сніг іде. І песик докуча.
І по дворах гасають хокеїсти.
Якась холєра дивиться з вікна.
І лід блищить. Машини роблять трюки.
І десь іде компанія блатна.
І холодно. І він їй гріє руки.
І кожне слово на тремку вагу.
І день сумний, і все-таки веселий.
І молодість застрягла у снігу,
мов коники дитячих каруселей.
ЗУСТРІЧ
Я не встигла звернути за ріг,
і зустрілися ми... Прости...
Ти, здається, також не зміг
непомітно мене обійти.
Що ж, минуло чимало літ,
все розвіялось, наче дим...
Привітайся ж зі мною як слід,
як годиться друзям старим.
І нехай не тремтить рука,
і бентежних не треба слів,
щоб розмова, як тиха ріка,
не виходила з берегів.
Щоб на світлу її гладінь
не набігло ніяких бриж,
а якщо і відкинув тінь,
то лише прибережний комиш.
Бо коли потривожить на дні, —
на поверхню піщинки йдуть.
Хоч самі по собі дрібні,
та велика з них каламуть.
Що ти уникаєш згадок,
а наші місця якомога
обходиш на всякий випадок,
ідеш на десяту дорогу.
Якщо ж тепер врахувати,
що й я їх обходжу по змозі,
боюсь, що ми можем зустрітись
якраз на десятій дорозі.
«Проміння землі», 1957 р.
І
Не ставте
не ставте
не ставте крапку над і
а якщо вже поставили
швидше перевертайте його догори дном
може б воно стало знаком оклику !
Бо тоді вже ніякий вітер
не задме цю свічку із чорним полум’ям
свічку із чорним полум’ям
Я цілком уявляю цю свічку в руках у мертвої істини
"І вийшов Колумб на берег Америки вранці"
* * *
...І вийшов Колумб на берег Америки вранці.
Ступив на траву не відомої досі землі.
І вийшли з вігвамів наївні стрункі індіанці,
вітали його і крутили на пальцях брилі.
Жінки танцювали. Гримів над селищем бубон.
На шиї пришельцям вдягли запахущі вінки.
Такий був ласкавий чужинець з русявим чубом!
Браслети дзвеніли. Всю ніч танцювали жінки.
Багаття горіло. І плавали в морі медузи.
Вітри вигравали в тростині дзвінкий ритурнель.
Розтуленим ротом сміявся Бог Кукурудзи,
на чорних пательнях стрибала срібна форель.
Плоди бурштинові вантажили в довгу дорогу,
і гімни священні співали, лицем догори.
На щастя чужинцям дали амулети в дорогу,
щоб тій каравелі сприяли добрі вітри.
Під ноги чужинцям гостинно сипали квіти.
На палки з бамбука спирали мудрість борід.
А діти смагляві, ще поки що вільні діти,
довірливо й довго махали Колумбові вслід...
"І все. І ніч. Живу, як в дзоті"
* * *
І все. І ніч. Живу, як в дзоті.
Прощайте, птиці какаду.
Мій обрій сів на горизонті
та й каже: — Далі не піду.
Бо що там далі? Далі долі?
Які там радощі й дива?
Німі, зневірені і кволі,
навіщо вам мої слова?
Мій обрій там, де вас немає.
Звідкіль прийшла, туди й піду.
Як плем’я інки, плем’я майя.
Прощайте, птиці какаду.
7.02.1998
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"І день, і ніч, і мить, і вічність..."
* * *
І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев'ятий вал —
твоїх очей магічна ніжність
і губи розплавлений метал.
В ніч високосного притулку —
коли йде обертом земля —
ти до плеча мене притулиш
безсмертним рухом скрипаля.
"День поезії 1963", Київ, 1963
ІДОЛ
Язичниця,
що вірити могла
у грім, у вітер, в сонце і в дорогу, —
єдиним богом раптом нарекла
того, хто мало схожий був на Бога.
І ось, відчувши під ногами грунт,
на пам’яті,
на смутку,
на тривозі
він утвердився міцно — як Перун
на Боричевім древньому узвозі.
Приймав у жертву спокій і слова,
жадав душі, і все було замало, —
сам дерев'яний,
срібна голова,
лиш вусів золотих не вистачало.
Коли ж вогонь жертовний догорав,
зробилось ясно —
ідол, ще й звичайний.
Його давно із пам’яті пора
щпурнути прямо у ріку Почайну.
Хай відпливає, тоне у воді...
Але боюсь, що це не допоможе,
що бігтиму вздовж берега тоді:
— Видибай боже!
Видибай, боже!
«Мандрівки серця», 1961 р.