бо не піддався на їхні принади.
* * *
Цитринове сонце, смарагдовий ліс!
Заломлене літо крізь тисячі лінз.
Моя душа у цьому літі —
як скалка сонця в хризоліті.
* * *
— Чи ти питала свою Долю, жінко,
коли ти перестанеш бути гарною?
— Коли перестану любити, —
казала Доля.
— А коли ти перестанеш любити?
— Коли перестану бути гарною.
* * *
Мені здається, музика — космічна.
Найбільш космічна із усіх мистецтв.
Я часом думаю, що музика походить
ще з позивних із космосу крізь хаос.
А особливо — скрипка і орган.
В його акордах чутно кроки Бога.
* * *
Мене дивує, що в дитинстві
мене нічого не дивувало.
Ходив гарбуз по городу.
На яблуні сиділа Жар-птиця.
Під вікном у нас на травичці
жабка, мишка і півник жили в рукавичці.
А тепер — якийсь листочок осінній,
і вже стоїш в потрясінні.
* * *
Мені снилась бабуся. Що вона ще жива.
Підійшла як у церкві. Засвітила слова.
І свят-вечір у хаті, і з медом кутя.
Всі зайці ще вухаті, і я ще дитя.
Стіни білі-пребілі, і натоплена піч.
Інкрустований місяць в заворожену ніч.
* * *
Всі ми про щось мріяли у дитинстві.
Хто про іграшку, хто про казкові пригоди.
А я — щоб мати до ранку не збожеволіла.
Вперше казку про Попелюшку
я почула на попелищі.
* * *
Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті.
Одну сосонку вишиває
сріблястим шовком павучок.
Із цих озер пили ще динозаври.
1 плив туман Великоднів русальних.
Але ж біда народу, де на завтра
уже не залишається казок!
* * *
Тепер Жар-птиці не буває.
Жар-птицю будень убиває.
Людина знівельована юрбою.
Заснути. Все забуть. Прокинутись собою.
* * *
Як давить світ, як обступає,
як приголомшує, як мне!
Як зберегти в собі це серце,
коли воно не кам'яне?
Як зберегти в собі цю душу
в глобальнім клекоті біди?
Кити хоч викидаються на сушу.
А людству викидатися куди?!
* * *
Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.
Але хто наші вбивці? — не цей, не цей і не ця.
їх нема, вони є, і все це ще тільки прелюди.
Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.
Древо мислі вродило — цитати, цитати, цитати.
Як втомилась душа у суспільній своїй німоті!
Хто віддасть нам життя?
А немає ж у кого спитати.
Ті, що нас убивали, іще раз уже не ті.
* * *
Те, що принижує,— пронизує.
Душа образ не забува.
Все, чим образили поета,
акумулюється в слова.
А слово — струм. А слово — зброя.
А віще слово — вічове.
Душа, зруйнована, як Троя,
своїх убивць переживе.
* * *
Поет не може бути власністю.
Це так йому вже на роду.
Не спокушайте мене гласністю.
Я вдруге в пастку не піду.
Працюю в кратерах вулканів.
Я завелика для капканів.
* * *
Вириваюсь, як Лаокоон.
Змії тепер метиковані.
То душили,
тепер обнімають.
* * *
У Люксембурзі або десь в Монако,
мабуть, немає мислячих інако.
Бо де бувають мислячі інако?
Мабуть, лиш там, де мислять всі однако.
Але ж навіщо мислити однако,
та ще в країні, більшій за Монако?
* * *
Не живемо, а вибачаємось.
Хтось завжди зазирає у вікно.
Хтось потайки обнишпорює душу.
Хтось на людей нацьковує юрму.
Я все щось мушу, мушу, мушу, мушу!
А, власне, що я винна і кому?!
* * *
Поезія і популярність —
у цьому завжди в якась полярність.
Це — шлях од гідності до принагідності
Це — учта слави при духовній бідності.
Мені довелося бачити
найввдатніших поетів світу —
всі вони були не естрадники, а страдники.
* * *
Не треба все валити на Прокруста,
коли не маєш дару Златоуста.
Гріх сіяти недобре зерно.
Дешевий успіх — це мана.
Самозаслуханото бевзя
шляхетна муза обмина.
* * *
Все важче знаходити квіти,
мед яких обіцяє бути цілющим.
Недаром європейська бджола
брала нектар з квіток Андалузії.
І космічний пилок носила в свій древній вулик,
Також пил архаїчний зi всіх книгозбірень світу.
Мед новітній гіркий,
стільники уже синтетичні.
На телеграфних дротах не зіграєш
свій плач гітари.
* * *
Стоять озера в пригорщах долин.
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царствений цибатий чорногуз
поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе.
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє... І на все, на все
лягав пил чорнобильської траси.
* * *
Жоржини на чорнобильській дорозі
вже другий рік як струшують біду.
Прозорий жах обмацує ворота —
чи можна людям в хату увійти?
Роса — як смертний піт на травах,
на горіхах,
Але найбільше стронцію — у стріхах.
Хто це казав, що стріхи — традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні.
* * *
Летючі крони голубих дерев.
Із року в рік дожити до неділі.
Ріка. Палатка. Озеро. Курінь.
Аборигени Острова Надії.
Босоніж дітки бігають малі.
Пройшла гроза і не була озонною.
А де тепер не зона на землі?
І де межа між зоною й не зоною?!