дощі кислотні вижовтили крону?
Чи вчора з ночі проривався сніг?
Чи молодик вжалився кропивою?
Сумний їжак образився на всіх,
заліг і вкрився листям з головою.
ЛІТО 1963
Мельхіорове літо,
день ясний, а не мій,
від цензурного Літ’а
від міських анемій.
Сонце радісно пряжить,
сонце – як ананас.
Все проміння на пляжників,
а всі шишки на нас.
Що ви ськали у слові?
В слові ж тільки сонця.
Демагогій ослові
підкидають сінця.
Він жує, ремигає.
Він од гніву кипить.
Він нас пере-магає
аргументом копит.
Пережовує книги.
Я піду на Подол.
Я ж у віршах Вернигора,
а вже п’ю валідол.
Сяду в тиш пароплава,
щоб подалі відплив
з вулканічної лави
постанов – інвектив.
А вже яблунька вишенька,
а вже віття рясне.
Медсестра моя, вишенька,
приголубить мене.
Незбагненна це тонкість:
кожен критик – буй-тур.
Оголошено конкурс –
Сотий тур кон’юктур.
Поспішайте писати,
щоб і влад, і впопад.
Є вакантні посади:
Поет-автомат.
Вкинуть в тебе монету,
от і булькай, годи.
Літо, браття поети.
Не хватає води.
ЛІХТАРНИК
Кожного вечора,
коли скочується сонце
за гори, за доли і за моря, —
на нашу вузеньку вулицю
приїжджає ліхтарник,
сходить зі старого велосипеда
і впускає вогненну пташку
у скляну клітку ліхтаря.
Вулиця стає загадковою.
Вулиця стає фантастичною.
Вулиці вже немає. Вона була колись.
Здерев’яніли дерева.
Закам’яніли будинки.
І нереальні постаті виходять із-за куліс.
Світло якесь примарне...
Якесь попелисто-зелене...
В ньому тьмяніють навіть веселі очі фар...
Балкон мій — наче Гальорка.
З вулиці, як зі сцени,
на мене війнуло холодом
і духом олійних фарб.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Лилася ніч, як темна кров"
* * *
Лилася ніч, як темна кров,
по жилах містечкових переулків.
Дзижчали зорі в темряві, як оси.
І головаті гарбузи
робили зашморги із гарбузиння
і вішались мовчазно на тинах...
Я йшла із пристані.
Валізка терла руку.
І скло тріщало сухо на бруківці
під жовчним недобитим ліхтарем.
І — ні душі. Ні лементу собак.
Містечко ніби вимерло.
І раптом —
з-за рогу вийшла постать.
Громіздка,
як згусток темряви,
не йшла, а насувалась,
трамбуючи булижник чобітьми
і сопучи застуджено чи п’яно.
І вже ввижався запах перегару
і темнуватий захалявний ніж.
Зажмурившись — хай буде те, що буде —
я не звернула.
Він ішов назустріч.
Навис, як хмара.
Штурхнув плечем.
Спинився. Засопів ще дужче.
Наблизився обличчям до обличчя.
І гаркнув несподівано й сердито:
Щоб ваше лихо вмерло —
І пішов.
І я пішла, усмішкою зігрівшись.
На дні садка,
мов потонулий дзвін,
лежали сизі обриси готелю.
Дрімучий сторож глухо забухикав,
вилазячи з безмежного кожуха.
І десь спросоння застогнала сойка...
А ніч пливла, як темний пароплав,
поблимуючи зорями.
І спали,
в каютах люди, стомлені і рідні...
І захотілось в срібний рупор ранку
сказати їм:
— щоб ваше лихо вмерло люди!
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
ЛИСТ
На одному з малих полустанків я чекаю поїзда
зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не
знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного
сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.
Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний
постійний шум…
Я поклала папір на коліно, я стревожені
вірші пишу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків
розмаїті пласти, щоб здавалось на перший
погляд, що пишу я звичайні листи.
Власне, це недалеко від правди.
Інша форма – той самий зміст. Адресовані
людям вірші – найщирший у світі лист.
«Проміння землі», 1957 р.
ЛИСТО
ПАД
почервоніли яблука-циганки
високе небо проворонив дах
і вогнища мов кинуті цигарки
щоночі дотлівають по садах
сади стоять обдмухані вітрами
листки летять киваючи гіллю
і хто тут я статист цієї драми
згрібаю їх згрібаю і палю
вони горять нічого не питають
німим городам руку золотять
минуло літо от і облітають
а облетіли от і шелестять
ЛЬВІВСЬКІ ГОЛУБИ
Тінь чорна стрімко падає униз —
то білий голуб так злітає вгору.
Проспект пташиний, сонячний карниз
вінчає строгі лінії собору.
Строкаті ритми вулиць і юрби,
дахів похилих старовинні плечі.
Над містом розмовляють голуби.
Про що, не знаю. Про цікаві речі.
Про той собор. Про людство. Про війну.
Про білий світ, про небо з далиною.
А може, він голубці каже: — Ну,
як я літав, ти скучила за мною?
"Люблю легенди нашої родини"
* * *
Люблю легенди нашої родини,
писати можна тисячу поем.
Коли були ще баба молодими,
вони були веселі, як Хуррем.
Вони в житті не сердилися й разу.
І діти гарні, й любий чоловік.
Але як що вважали за образу, —
тоді мовчали страшно і навік.
Що б не було там, будень чи неділя,
не вдаючись ні в який монолог,
вони ішли в мовчання, як в підпілля,
вони буквально замикались в льох.
Вони не те щоб просто так мовчали, —
вони себе з живущих виключали,
вони робились білі, як стіна.
Вони все розуміли, вибачали,
але мовчали, тяжко так мовчали,
неначе в них вселився сатана.
Усіх трясло з того переполоху
щезали всі, хто вельми їм допік.
— Та мамочко, та вийдіть з льоху! —
в душник благали діти й чоловік.
Вони мовчали, як у бастіоні,
Вони благань не мали на меті,
непереможно безборонні
в своїй великій німоті.