аж звисли козацькі вуса
з-під крисів старого бриля.
І втома — на цілий тиждень,
і чоботи не скриплять,
і дикі сріблясті крижні
при боці мисливця сплять.
Ти кличеш мене з собою...
Мисливче, хороший мій!
Із всіх можливих двобоїв
найгірший — нерівний двобій.
Ну, що ж, устану я зрання
та й буду тебе чекать.
Існує в житті полювання —
то мушу і я полювать.
Я спритно буду стріляти
у груди озерам лісним...
Але птахів підбирати
ти все-таки будеш сам.
«Проміння землі», 1957 р.
"Ми хочем тиші, хочем храмів"
* * *
Ми хочем тиші, хочем храмів.
Ми хочем музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
від хрунів, хряків і вождів.
Ми всі залежимо від хамів!
Від їхніх кланів і сваволь.
У нас немає наших храмів,
у нас немає наших доль.
Нас убиває їхній атом.
А їх все більше, їх орда.
Ми що не виборем, то втратим,
і в цьому вся наша біда.
24.11.2006
«Мадонна перехресть», 2011 р.
МІЖ ІНШИМ
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
"Мій добрий ліс"
* * *
Мій добрий ліс
моя любове
Тепер ти тільки мої сни
І листя різьблене дубове
І крона царственна сосни
"Мій милий, мандрівнику гордий"
* * *
Мій милий,
мандрівнику гордий!
В яких ти блукаєш краях?
Вітрами далеких фіордів
листівка пропахла твоя.
Зеленою вогкістю молу,
вугільним пилом портів...
Пройшла зачароване коло
печатей і штемпелів.
На марках — то біла мева,
то в сяйві древніх корон —
якась молода королева,
якийсь допотопний король.
Далекого рейсу прикмети...
Як довго листівка йде!
Я завжди вгадую — де ти.
Ніколи не знаю — де.
Чи в морі,
чи десь у таверні,
що мов скаламучене дно, —
туманний міраж повернень
ти бачиш крізь дим і вино.
А може, вдивляєшся марно
в пітьму штормових примар,
а сонце, мов краб янтарний,
сховалося в брили хмар.
І хвилі — гора за горою,
надходить ніч грозова...
І може, я стану вдовою...
І може, я вже вдова!
Листівка пече мені руки.
Листівка нічого не зна.
Крізь тисячі миль розлуки
до мене ішла вона...
Така безтурботна й легенька!
Страшна в безтурботності цій...
А наша донька маленька
малює квітку на ній.
«Мандрівки серця», 1961 р.
* Набране курсивом відсутнє у збірці "300 поезій"
"Мій перший вірш написаний в окопі…"
* * *
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик —
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах — як море в перископі,
І спомин той — як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
МІС ІСТИНА
Красива жінка — Істина відносна.
Найперша міс на конкурсі оман.
Порадниця духовним альбіносам,
коли вчиняють вірші чи роман.
У неї сукня з правди перешита,
і мозок є, завбільшки, як горіх.
І вельми зручно з нею согрішити —
вона ж сама і відпускає гріх.
Вселенська шльондра, вміє дівувати.
Під ліхтарем тупцюючи старим,
ще й святістю потрафить здивувати.
Воістину, велике діло грим!
З часів прапрадіда Гомера
аж до сьогоднішнього дня
немає кращого гримера,
ніж добросовісна брехня.
Підновлює затаскану весталку,
що продавалась біля різних ватр.
Давно пора подати у відставку.
Не ті часи. Не той театр.
"Місто, премісто, прамісто моє..."
* * *
Місто, премісто, прамісто моє!
Стійбище людське з асфальту й бетону.
Як там не буде, а все-таки є
той силует у вікні золотому!
Ось я проходжу, і ось я пройду.
Може, й навік, але справа не в тому —