Прийшла на поміч різна комашина,
Ще й коника гукнули стрибунця.
Три дні, три ночі царство мурашине
Рубало бадилинку на дровця.
"На березі Прип’яті спить сатана"
* * *
На березі Прип’яті спить сатана,
прикинувся, клятий, сухою вербою.
На березі Прип’яті — березі — на —
ріки, що колись була голубою.
Стоїть йому атомна чорна свіча.
Лежать йому села в біді і розрусі.
Уп’явся в пісок пазурями корча,
свистить йому вітер в дуплястому вусі.
Він скрізь по хатах понаписував мат.
Ікони покрав. Загубив респіратор.
Тепер захотілось йому подрімать.
Оце його царство. Він тут імператор.
Той чорний реактор — і пекло, і трон.
Він спить на піску, підібгавши коліна.
І сниться йому в ореолі ворон
вже вся Україна, вже вся Україна...
"Навіщо ж декламація? Все значно..."
* * *
Навіщо ж декламація? Все значно
і важче, і складніше. І бува,
така пласка глупота однозначна
себе ховає за гучні слова.
Здається, що тут, невелика шкода —
так-сяк той вірш на пафосі стулить.
Але поет природний, як природа.
Од фальші в нього слово заболить.
"На віях тиші мерехтять сніжинки"
* * *
На віях тиші мерехтять сніжинки.
Зима крізь вії дивиться на світ.
Шляхи і діти їх — стежинки —
шукають вранці згадку до воріт.
Село в снігах, як чаша кришталева,
у срібних жилках скованих джерел.
Ідуть у білих каптурах дерева,
понамерзали брови у дерев.
Їм білий вітер розвіває поли,
вони бредуть похилені, на шлях,
де гайвороння, чорне як ніколи,
шматочок сонця ділить у полях.
"На Ворсклі хрест вирубують опішнями"
* * *
На Ворсклі хрест вирубують опішнями,
Заллють водою, уморозять в лід.
Горбаті верби льодяними клішнями
скляні бурульки струшують з борід.
Летять з гори санки і ґринджолята,
в очах мигтять занесені тини.
Тоді у мене не було вже тата,
мані зробила мати ковгани.
Аж білий вихор здійметься довкола,
як нас по схилу сани розтрясуть, —
зима тікає, підібравши поли.
А вже співають, корогви несуть.
Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.
Свята вода об кригу шурхотить.
І хрест, облитий буряковим квасом,
під білим сонцем дивно мерехтить.
Свята вода — як бузинова гуща,
кудись під лід пливе, пливе, пливе…
Питаю: — Мамо, це вода цілюща?
Скропити рани — тато оживе?
…Я не забуду, тату, вас ніколи.
Хоч як було, і голод, і зима, —
спасибі вам, дали мене до школи,
де дяк учив і грамоти, й письма.
Козацька школа, крита очеретом,
благенькі стіни, плетені з лози,
на піввікна заплющена заметом,
три лави, стіл, псалтир і образи.
Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?
Не осягла й глибокості письма.
Ішла додому — снігом пообідала.
Аз-буки-вєді… Голод і зима.
Одвірок за ніч намерзає в сінях.
Стоять в кутку забуті рогачі.
Перелузали зиму, як насіння,
удвох одні на тій-таки печі.
Уривок з роману «Маруся Чурай»
"На все є час — на голубі тумани"
* * *
На все є час — на голубі тумани,
На вчинків простоту, на простоту понять,
На те, що коли навіть не таланить,
Можливості — і ті уже п’янять.
На те, що сил немає де прикласти,
Бо силам тим не відчуваєш меж,
І прагнеш далі — до мети і щастя,
А як впадеш — не боляче впадеш.
На все є час — на милу недосвідченість
І переконання у власній правоті,
І на любов, що благодатна, вічна,
Буває раз і тільки раз в житті.
На все є час — на самоту і вірші
В безсонну ніч осінньої сльоти,
На гіркоту безмірних перебільшень
І справедливу жорсткість прямоти.
На все є час — на право заперечень,
На те, щоб згасли істини старі,
На те, щоб не вагаючись на плечі
Узяти непосильні тягарі.
А потім, розрізняючи баласти,
І з-поміж них — єдине, основне,
Спокійно зняти, вибрать, перекласти,
Сказать:
— життя, прийми тепер мене!
«Вітрила», 1958 р.
"Навшпиньки повертаюся в ті дні"
* * *
Навшпиньки повертаюся в ті дні.
Вони, як сонце, сходять у мені.
Там є наш дім і обрій твоїх рук,
і ще душа не відає розлук.
І ще є час для друзів і гостей.
І щастя є. І донечка росте.
І син малює квіточку зорі,
як той Маленький принц Екзюпері.
18.06.2011
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Над Везувієм сніг"
* * *
Над Везувієм сніг. Над фіордами спека.
І мене вже немає дві тисячі літ.
Із Червоної книги вилітає лелека,
щоб зробить над землею прощальний обліт.
Облети, моя птахо, те царство вугляне,
що вжило неналежно Прометеїв вогонь.
Ні однісінький сад з-під долоні не гляне,
бо немає вже в саду зелених долонь.
День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі.
Озирнеться комета. Заплачуть дощі,
що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі,
і немає ж куди повернутись душі.
"Над Іквою потрапив я в полон"
* * *
Над Іквою потрапив я в полон.
Як нас вели, до сідел прив’язавши,
той шлях страшний, те крякання ворон
мені у пам’ять врізались назавше.
Вже й не подужав стиснуть кулаки,
як ляхи нам обшукували в полі.
В кишенях тільки ржаві колоски,
одних лиш куль і пороху доволі.
Вночі я втік. Лишатись було згубно.
Зубами якось руки розв’язав.