з-під долоні,
крізь пальці,
у кватирку,
з-за воріт.
Від того світ не зміниться нітрохи.
А все залежить від людських зіниць —
в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених — збіговисько дрібниць.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Настане день, обтяжений плодами..."
* * *
Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
ви добру зав’язь все-таки дали.
І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
душа не створить бутафорський плід.
НА СПИЛЯНОМУ ОСОКОРІ
Ішов дід з містечка, через гору, у свій присілок,
з трьома буханками хліба йшов у Маковщину.
Найкоротша стежка туди проз цвинтар.
Сів дід на спиляному осокорі, думає.
Запалив цигарку - що це ж йому вісімдесят год.
Закашлявся - а зимою ж буде слизько.
Натрусив попелу на коліна - уже й осокір спиляли.
Оніно його хата, а тут охітніше.
Бо у хаті ж анікогісінько,
а тут і жінка, й сусіди.
"На старих фотографіях всі молоді"
* * *
На старих фотографіях всі молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
відбиваються люди, дерева, обличчя.
І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
і уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
зафіксовану мить вибивав, мов чеки.
Білі, білі обличчя у чорній воді,
неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються.
"На старовинній ратуші годинник"
* * *
На старовинній ратуші годинник
давно спинився. Нерухомі стрілки
показують дванадцяту годину
якогось дня або якоїсь ночі
в якомусь невідомому столітті.
Пружина спрацювалась? Заржавіли
і чіпкість загубили коліщата?
Чи, може, в закапелок механізму
потрапив пил?.. Ніхто про це не знає.
Дзвонив годинник малиновим дзвоном,
і раптом захлинувся на півзвуці,
і стих навіки...
На широкій площі
здивовано перемовлялись люди,
піднявши вгору стомлені обличчя.
Великі стрілки рухаються швидко,
а вже як стали — то надовго стали...
Присвиснув хтось, а хтось махнув
рукою,
і розійшлися люди нетерплячі,
бо кожен мав по невідкладній справі,
бо кожен має по важливій справі,
бо кожен матиме по спішній справі...
«Вітрила», 1958 р.
"На схилах, трав’янистих і вологих"
* * *
На схилах, трав’янистих і вологих,
кострище розіклали вівчарі.
І падав дим на стомлені дороги.
І зник в туманах тільки на зорі.
Тоді торкнувся хлопець до флояри.
Теплом війнуло від малих ягнят.
І по-чаклунськи, наче воском ярим,
хтось вилив сонце в небозвід Карпат.
«Проміння землі», 1957 р.
"На ціле поле в полі цвів ромен"
* * *
На ціле поле в полі цвів ромен.
В садах пливли причілки і веранди.
Стояла ніч, прекрасна, як Кармен,
Червоні й чорні міряла троянди.
"На цямру монастирської кринички"
* * *
На цямру монастирської кринички
схилила осінь грона горобин.
Сюди колись приходили чернички,
блакитну воду брали із глибин.
Мені приснились їхні силуети.
Сама печаль, і профіль — як зима.
Чудний народ — художники й поети,
усе їм сниться те, чого нема.
Усе їм сниться те, чого й не буде.
І кожен з них і мудрий, і дитя.
По срібній линві тої амплітуди
проходять дивні видива буття.
І цілий світ, і ось така дрібничка —
димок туману в пригорщах долин,
і кухлик той, і та в яру криничка,
і обважнілі грона горобин...
"Не виходь сьогодні на вулицю"
* * *
Не виходь сьогодні на вулицю —
там сьогодні інакша мода.
І завтра не виходь,
бо й завтра буде інакша.
Там що не день,
То інший «ізм».
Поети в’яжуться у суцвіття.
Ти серед них анахронізм, —
Ти з ХХI століття.
6.12.1998
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Не говори печальними очима"
* * *
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
"Недобрий жарт зіграла з нами доля"
* * *
Недобрий жарт зіграла з нами доля.
Стояли дні у черзі ні за чим.
А це прийшло - як спалах, як сваволя,
без дозволу, без права, без причин!
Ця непритомність розуму і серця,
цієї казки несходимий ліс...
І ні причин, ні просвітку, ні сенсу.
Летить душа над прірвою навскіс.
"Недумано, негадано..."
* * *
Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.
Де вечір пахне м’ятою,
аж холодно джмелю.
А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!