Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже без вороття, —
я п’яна, п’яна, п’яна
на все своє життя!
"Не жарт, не шоу, не реприза"
* * *
Не жарт, не шоу, не реприза,
не яв, не сон, не імпровіз.
Життя — це криза,
криза,
криза.
Життя — це криза,
не круїз.
2007
«Мадонна перехресть», 2011
"Не знаю, чи побачу Вас, чи ні"
* * *
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
"Не знав, не знав звіздар гостробородий…"
* * *
Не знав, не знав звіздар гостробородий,
Що в антисвіті є антизірки,
Що у народах є антинароди,
Що у століттях є антивіки.
Це знаю я. Жалій мене, звездарю!
Це знаю я, і голову хилю.
У антисвіті зірочкою марю,
В антинароді свій народ люблю.
НЕЗНЯТИЙ КАДР НЕЗІГРАНОЇ РОЛІ
Іванові Миколайчуку
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,– чекало все!
Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки – як бліци репортера,
проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера,–
він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.
"Нектар дощу в бетонному флаконі"
* * *
Нектар дощу в бетонному флаконі —
це гарне місто у цвітінні лип
Лишає хмара цвіт на підвіконні,
і ніч несе медовий смолоскип
І крізь бетон бунтує річка Либідь.
Святкує літо мить свою п’янку
Ласкавий липень, липи, липи, липи —
планети бджіл в туманностях пилку.
"Нема кому сказать: Кохаю"
* * *
Нема кому сказать:
— Кохаю
Нема кому сказать:
— Прийди.
Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди.
Як перед ким тумани впали, —
не я до світла проведу.
Якщо у кого щастя мало, —
не я від себе докладу.
Хороші дні, весела просинь,
неждана радість — не мені...
І все тому, що ти і досі
стоїш печально в стороні.
«Проміння землі», 1957 р.
"Не оплакуй ні мрій, ні згадок"
* * *
Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
загуби своїм прикростям лік...
Щастя треба — на всякий випадок.
Сили треба — на цілий вік.
«Проміння землі», 1957 р.
"Не питай, чи люблю, чи навіки"
* * *
Не питай, чи люблю, чи навіки.
Я, здається, не знаю сама,
де взяли свій початок ріки,
де ті ріки море прийма.
Безоглядно іду стрічати.
Безоглядно вертаюсь назад.
І увібрана ґрунтом гроза
проростає барвінком хрещатим.
І у білім цвіту опалім,
що зронили в грозу вишняки,
я стою і дивлюся в далі
з-під своєї легкої руки...
«Вітрила», 1958 р.
"Не половіють в полі колоски"
* * *
Не половіють в полі колоски.
Не ходять люди. Мячики не скачуть.
В Чорнобиль повертаються казки.
Самі себе розказують і плачуть.
1991
«Мадонна перехресть», 2011
"Несе Полісся в кошиках гриби"
* * *
Несе Полісся в кошиках гриби.
За болотами причаїлись Охи.
І спорить тиша голосом гарби
із реактивним гуркотом епохи.
Село сосновий виверне кожух
і йде назустріч, як весільна теща.
Осінніх вогнищ кинутий цибух
мале дитя в долоньки переплеще.
Правічну думу думають ліси,
вгрузають в мох столітні дідугани.
Переметнеться заєць навскоси —
горить асфальт у нього під ногами.
Лункі октави дальніх голосів
запише обрій у вечірній простір.
І молодик над смужкою лісів
поставить позолочений апостроф.
"Не треба класти руку на плече"
* * *
Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.
Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку.
Але не любить на плечі руки.
У цих садах, в сонатах солов’їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.