не кажучи лихого слова,
земного батька простий син,
в боги потрапив випадково.
Та – нічичирк!
Бо хто ж не зна –
у нього сила неземна.
Що Саваоф? Старий дивак.
Із глини сотворив людину.
Оце так бог, оце мастак!
Перетворив її у глину.
"Вітчизна", кн. 7, липень 1962
"Такий чужий і раптом — неминучий"
* * *
Такий чужий
і раптом — неминучий.
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно і жагуче
на вишняках настояний озон.
Мені нестерпно, душно, передгрозно.
Ліловим чадом туманіє без.
Гудуть ліси, риплять дубові кросна,
парчеву зливу виткавши з небес.
Лягла грози пульсуюча десниця
на золоте шаленство голови.
Мені, мабуть, ніколи не досниться
сліпучий спалах чистої жаги.
Гроза мені погрожує громами,
закутий біль спинає на диби.
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стихія — любиш, так люби!
Чи ще тебе недоля не намучила?
Чи не сліпить грозою ткана ніч?
Люблю.
Чужого.
Раптом — неминучого.
Тужу тонкою млістю передпліч.
"День поезії 1965", Київ, 1965
"Так мовчиш, що заслухатись можна"
* * *
Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.
Я не знаю, чи ти вродливий,
і чи ти на світі один.
Ти для мене — як справжнє диво,
котре виникло без причин.
Але в серці — пересторога,
і зривається слово: «Іди»
Пізно стрілися наші дороги.
є на них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.
«Проміння землі», 1957 р.
"Так хочеться якоїсь етики"
* * *
Так хочеться якоїсь етики.
Пера, і пензля, і струни.
Якоїсь дивної поетики
в шляхетних німбах сивини.
Натомість маєм бздуру модню,
амбіцій вистріпаний рюш.
І чорний викид сірководню
з отруєних століттям душ.
"Так часом тяжко, що мені здається..."
* * *
Так часом тяжко, що мені здається,
що серце в грудях вже не б’ється.
Що залишилась по мені
лиш тінь від мене на стіні.
І ця печаль, прискіплива, як слідчий.
І ця строфа, оголена, як відчай.
І дикий хміль, примерзлий до воріт.
І на криниці необбитий лід.
"Та нічого. Тільки от що"
* * *
Та нічого. Тільки от що.
На пронизливих вітрах
облетіло наше листя,
облетіло його — страх!
Лиш одна є втіха в тому,
що під небом голубим
аж тепер вже видно, хто ми,
до самісіньких глибин.
Хто на що заповідався,
хто що зміг і що не зміг,
хто уліг яким спокусам,
хто ніяким не уліг.
Все вже чітко, без облуди.
Час ішов і проминав.
То були усе прелюди,
а тепер от-от фінал.
ТАРАНТЕЛА
Печаль моя, Італія,
на перехрестях ери.
В руках твоїх гітари,
смагляві, як гетери.
Засмучена, заторсана,
запущена в етер,
душа сміється торсами
жагучих тарантел.
Не ліками, не зелами,
не звадою спокус —
лікує тарантелами
тарантулів укус.
Червоними трояндами
на чорному паску.
Ех, люди, ех, тарантули,
і як вам не наску-
чило кусатися?
Воно ж гадючий труд —
на серці розписатися
скорописом отрут!
05.10.1990
«Мадонна перехресть», 2011
"Твій силует за соснами"
* * *
Твій силует за соснами,
твій голос за ялинами.
Твій крок у храмі осені,
у шелесті трави.
А дятел у беретику відстукує хвилини.
А ліс несе у вічність зелені корогви.
ТЕЛЕГРАМА-БЛИСКАВКА
Вночі за вовчими ярами
зайці давали телеграми.
І прочитала так сосна:
«Чекайте квітами Весна».
Зелені дзьобики бруньок
Ворони каркали у кронах.
Світило сонце з висоти.
Бруньки мовчали при воронах
що завтра хочуть розцвісти.
"Ти Вишняківна. Рід у вас гучний"
* * *
Ти Вишняківна. Рід у вас гучний.
Таких родів не густо на Полтаві.
Твій батько, Галю, чоловік значний.
У нього жінка ходе в златоглаві.
Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.
У нього скроні в срібній папороші.
Буває так, що слава на дурняк,
а в нього слава за великі гроші.
Йому добро саме іде у двір.
І сад рясний, і нива хлібодарна.
Він не який визискувач чи звір,
він просто вміє взяти запівдарма.
Він посідає греблі і поля,
у церкву ходить майже щосуботи.
Хто — за Богдана, хто — за короля
А він — за тих, которії не проти.
Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум'ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки.
Де треба, вчасно притамує гнів.
Де треба, скаже правди половину.
Щасливий дар. Мій батько так не вмів.
Він знав одне — боротись до загину.
А цей примружить плетиво повік,
все розміркує, зважить, не погребує.
Твій батько, Галю, мудрий чоловік.
А може, хтозна, може, так і треба —
у всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах —
і чураївські голови на палях,
і вишняківські голови на плечах.
Уривок з роману «Маруся Чурай»
"Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора"