Чи десь над книгою тією
свіча у келії дрижить?
Чи десь в церковному притворі
у скрині кованій лежить?
З роману «Маруся Чурай»
БАБА ВІХОЛА
Баба віхола, сива Віхола…
Баба віхола, сива Віхола
на метільній мітлі приїхала.
В двері постукала, селом вешталась:
— Люди добрії, дайте решето!
Ой, просію ж я біле борошно,
бо в полях іще дуже порожньо.
Сині пальчики — мерзне житечко.
Нема решета, дайте ситечко.
Полем їхала, в землю дихала
баба Віхола, сива Віхола…
"Літературна газета", 26 січня 1962
БАЛАДА МОЇХ НОЧЕЙ
Коли земля в холодну ніч загилена
і вітер в зорях тягне горяка, —
у полі, між козацькими могилами,
мій Дон Кіхот шукає вітряка.
А той вітряк давно вхопили вхопини.
Пірнає в хмару місяць-дармовис.
І ніч глуха, і поле перекопане,
і в порожнечу поціляє спис.
А все довкола мертве, зачакловане,
і злий чаклун глузує поблизу.
Мої думки печальні, наче клоуни,
що, сміючись, розмазують сльозу.
Куди ведеш мене, моя гордине?
В яких вершин позаторішній сніг?
Ти суньголов. Ти скрізь напропадиме.
Чи ти вже зовсім розуму одбіг?! —
Мій Дон Кіхоте, лицарю, чого-бо ти
бредеш один по цій гіркій стезі?
Утюпкавсь кінь, і каші просять чоботи,
і вже вина немає в бордюзі.
Ти, Дон Кіхоте, може, біснуватий?
Що в тебе є? Печаль і далина.
Тобі не досить — просто існувати?
Ти хочеш побороти чаклуна?!
Он смерть твоя лулукає совою.
Розвісять сміх над пущами сичі.
А чи коли доточить хто собою
твої незрячі подвиги вночі?
А ноги довгі, ноги, не котурни.
Б’ють по литках терни і бур’яни.
Стугнить земля. Ідуть великі юрми.
Ти думав — люди, глянув — барани!
Ти їм на поміч, лицар-недотепа.
Ти їх рятуєш, а вони у крик.
Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе.
Не заважай іти їм на шашлик.
Гудуть стовпи гавайською гітарою.
Двобій душі й рогатого рагу...
Ох, лицарю, не зв’язуйся з отарою —
вона тебе затопче в пилюгу!
Не встигнеш людям передати й досвіду.
Лиш блискавки напишуть від руки,
як ти загинув, Дон Кіхоте, вдосвіта,
шукаючи грукучі вітряки.
Замліє степ козацькими могилами.
Минає час, єдиний секундант.
Стоїть вітряк з опущеними крилами.
Стриножений пасеться Росіант...
БАЛАДА ПРО ЗДОРОВИЙ ЦИНІЗМ
Це ж треба мати в голові олію,
щоб після цього вірити в святе?
Хотів Рахіль — тобі підсунуть Лію,
обняв, розчуливсь — а воно не те...
Вона ж лежить нелюблена під боком,
Вона ж жадає ласки, Боже мій —
цей перестарок з більмуватим оком
і сірі вії кліпають як міль.
В очах у неї плавають медузи
і стан годиться лиш для фартуха...
Ти не тулись до мене, ти недуже —
воно мені, як вірність реп’яха.
До свого тестя зранку прийде Яків:
«Я ж так любив! За що мені цей біль?»
А тесть йому: «Чого ото б я якав?
Яка різниця, Лія чи Рахіль...»
— Яка різниця?! О, Яка різниця!
старезна торбо, напхата грішми!
Рахіль — це мрія, Лія — це спідниця,
і це з Рахіллю знаємо лиш ми...
Вона тоді стояла при колодязі,
Ішов я спраглий спрагою пустель —
це доля у шарлатовому одязі
мені у вічі глянула.
— Пусте.
— А я ж кажу — Стояла при колодязі,
я їй всміхнувся і забув слова.
Я воду пив з долоні, як із лотоса...
Тож як тепер я житиму?!
— Дива.
Скажу тобі дурний ти ще по совісті.
У тебе вітер свище в голові.
Рахіль — це блаж, а Лія — це пасовиська,
Втім одроби — і матимеш їх дві.
... Що ж, одроблю сім літ і не оглянусь.
Мої обидві — добрий епілог!
А інтересно, як цілує Янус —
Навперемінку чи одразу двох?
"Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів"
* * *
Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!
Він ждав мене і думав про розлуку.
Вже листопад підкрався з-за дубів
і гай знімає золоту перуку.
Синіє день, як пізні капусти.
Приходив дощ, а потім було зимно.
Біднесенький мій ліс! — він крила опустив.
Нема грибів, хоч би який мізинок.
Біднесенький мій ліс, хіба уже пора?
А може, ти ще в осені побудеш?
Завернеш птиць сріблястого пера,
одягнеш листя і звірят побудиш.
Про що, про що скрипить твоя сосна?
Зронило сонце бурштинову краплю.
І десь хихоче химородь лісна,
що я ж до тебе по снігах не втраплю.
Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан.
Дорога буде — ні туди, ні звідти.
І наче склом затовчений туман,
упала перша паморозь на віти...
"Біжить лошатко по асфальту"
* * *
Біжить лошатко по асфальту.
Цок-цок копитцями, цок-цок.
Смагляве літо смалить смальту.
Булана гривка навскосок.
На возі сіно, сіно, сіно!
Повз нього траса поспіша.
А дядько цвьохкає сумлінно.
За ним вибрикує лоша.
Скажи, навіщо людству розум,
щоб так цей світ занапастить?
Біжить лошаточко за возом,
не просить віжки попустить.
Вокзали, темпи, термінали,
в прогрес запряжена душа.
Самі себе вже перегнали.
А озирнулись на лоша.
БІЛА СИМФОНІЯ
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу —
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
— Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности —
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,